А Килька смикнулась бігти за князем, але перечепилась за щось, упала. Потім підвелась, заплакала. Гордята з подивом дивився на рясні сльози, Килина їх не витирала, і вони скрапували з крутих її вилиць прямо на траву. Хлопчина зірвав дві квіточки горицвіту, й простяг своїй няньці.
— Не плач, Килько. Князь добрий, так?
Вона притиснула його до себе.
— Може, й добрий, Гордято. А може, насміявся. Ходімо додому.
Від часів старого Кия, певно, не було такого тяжкого літа у киян, яким видалося літо 6600-те від сотвореная світу, або 1092-ге від народження Христа. На Бабиному торжку, і найбільше на велелюдних подільських торжищах час від часу вирували чорні віча. Чорний худорідний люд Києва знемігся від голоду й розору. Княжі й боярські тіуни та ємці щоразу побільшували й без того надмірні виплати й віри — за користування землею, водою для пиття із труб, крамницями, ларями на торгах, придумували все нові мита й потяги — за те, що є віз, рало чи плуг, кінь, віл, коза, гончарний круг чи піч для випалювання цегли. Брали побільшені продажі й правежі від рибалок, човнярів, кожум'як, лучників, кричників[65], ковалів — від усього чорного київського і слобідського люду, що розселився уздовж Почайни, Киянки й Глибочиці, що ставив свої хижі в пущі поблизу Либеді, далеко за градськими стінами. Великі правежі правили з окольних смердів, котрі везли до Києва міхи із зерном та борошном, бочки з медами і воском, в'язки шкур, туші гов'яди, баранів, свиней. Смерди припинили підвіз на київські торжища. Торгові майдани опустіли. Голод стукав кістлявою рукою у двері хиж і домів киян.
У спеку почали мерти діти, за ними пішли у царство Пека старики й стариці. Трунарі не встигали робити гробів для покійників. У місті з'являлися волхви й кликали люд чорний на розправу з багатіями. Над Почайною і Либіддю спалахнули старі моховиці. Від них вогонь шугонув на висушені спекою сусідні пущі й нощеденно пожирав ліси довкола Києва. Смрадний чорний дим оповив вузькі вулиці й провулки рукомесного й торгового Подолу, гіркуватим туманом стелився над плесом Дніпра. Вітру не було ні на подих. Гаряче літнє сонце висушувало вологу з тіла й цебрів та бочок, з ковбань, у яких бальбались качки та гуси. Щоразу доводилось спускатися з крутих стежок до Дніпра, до Почайни, тягати на коромислах відра з водою. Бо в криницях вода також щезла.
А тут іще нові знамення біди. Серед білого дня на небі з'явилося велетенське біле коло, яке ніби спускалось і знову піднімалося й тануло у вишині. По бідняцьких ліплянках і мазанках повзли недобрі чутки. Одні казали, що скоро вже наступить кінець світу, який провіщали чорноризці. Волхви ж, що вільно ходили поміж людьми на торжищах, говорили про гнів старих богів, а найперше — Перуна, котрий послав на людей засуху й мор. Ото він ночами метає вогневиці на небі й палить довколишні сухі болота й ліси.
Скопець Єремія, що повернувся з монастирських сіл аж з-під Полоцька на Двіні, оповідав про мерців, які піднялися з могил і вигнали із стольного града кривичів старого-престарого князя Всеслава, котрий ще в часи Ізяслава сидів на київському столі з волі киян. Сей князь, що умів волхвувати й перекидатись на вовкулаку, тепер не міг дати собі ради. Вулицями Полоцька вночі тупотіли на конях біси, стукалися у двері домів, уязвляли смертною отрутою, а то й стрілою багатичів, котрі поховались по своїх шпаринах. І що найстрашніше — в полоцькій землі і на всьому Подвінню з'явилися зграї мерців-татей. Палили боярські й княжі погости, у бояр і княжих людей вони відбирали збіжжя, одяг, зброю, грабували купецькі валки. Гине вся Полоччина…
Ігумен печерський Іван пішов до князя Всеволода сказати про біду. Певно, русичі розгнівали Всевишнього.
— Сказав-бо: зламаю гординю вашу, і буде даремною кріпость ваша, уб'є вас прийшлий меч, і буде земля ваша розорена, і двори ваші порожні будуть.
Всеволод знічено озирався. Де син його старший — Володимир? Без нього він не дасть собі ради. Бачив сам: страх і хитання почалися межи людьми. Гради і села опустіли. На полях не пасуться табуни й череди. Ниви поросли бур'яном, стали пристанищем для дикого звіра. Скорб і печаль розлилися по руській землі. А тепер іще полоцький Всеслав зворохобив своїм чаклунством Полоччину. Зграї грабіжників перекинуться і сюди…
Ігумен Іван повчально підняв перед князевим обличчям палець:
— Великий князю, чадо великого Ярослава! Не можеш падати у відчай. Владою своєю маєш міцнити Русь. Пощо навколо тебе немає мужів смислених, через яких кермував би Руссю? Пощо одних лискучих льстеців навколо себе тримаєш? За ладан, яким тебе обкурюють? Для мужа державного — се кінець. Смерть його яко державця.
Всеволод щулився від тих слів ігумена. Справді-бо, хто довкола нього? Одні, як Чудин, старі й древні, а тому злобствуючі на все молодше і розумніше — бо йому належить майбутнє, забули й меч у руках тримати. Молоді — хижі та хвацькі — похапали землі, які він їм роздавав, і розбіглися від нього. Інші — обиду в серці зачаїли. Мовчки радіють безпорадності його. На одного сина свого Володимира може покластися — ганяє його по всій землі руській: то в Ростов, то в Суздаль, то в Чернігів, то в Переяслав… Немає біля нього іншої опори.
— А ти, князю, подай першим руку своїм вірним боярам. Через них і кермуй.
— Не послухають.
— Ми станемо на підмогу! Підіпремо тебе. Бояри київські нам підвладні нині. От хоча б і старий воєвода Янь Вишатич. Ображений твоєю неувагою. Поклич його до себе. Муж смислений єсть. З молодих пошли Торчина і Берендія.
— Молоді ще вони.
— Ого-го! По тридцять п'ять літ за плечима! Ісус Христос у тридцять і три роки чудеса творив на весь світ.
Всеволод роздумував. Чухав за вухом. Не любив, коли для повчання брали мудрість в давніх книгах. Сам знав їх більше за всіх і тим не хизувався. Знав: чим менше обізнаний чоловік із писаннями і чим менше обтяжував свою пам'ять знаннями, тим більше посилався на прочитане.
Але таки довелося слухатися поради ігумена. Довелося князю Всеволоду хилити перед ним голову. Іще за тую Кильку вислуховувати дорікання. Негоже-бо князю землі Руської непевним і невідомим служницям села роздавати. Інша справа — дати їх монастирю альбо якому боярину за заслуги.
— Чи князь хоче її жоною собі взяти? — насторожено прискалював око ігумен Іван.
Всеволод вертівся під його гострим позирком. Можна б і в жони, звісна річ, взяти, але не до душі йому ота возносливість її. Йому б таку, як та волхвиня Живка. То вірною підпорою була б. Нелукава й чесна. А наложниць — їх досить повсюди, молодих, туготілих і зорянооких. Аби лиш пальцем ворухнув! Та вони вже набридли йому. Дурні й хитренькі — все щось хочуть випросити у князя. Сукню, чи намисто, чи камкову хусту, а то й шмат якої земельки. Ті клопоти дрібні сповивали його, як мотуззя постола ногу… Живку б йому в жони.
Доки Всеволод розмірковував, ігумен Іван заодно з іншими державними справами вирішив і цю.
Якось увечері привів до княжого терема огрядну жінку в одязі монастирниці, геть усю закушкану чорною хустиною. Лише очі блищали з-під неї. Дрібні й колючі, немовби лихоманкові.
— Се Єлена, — сказав ігумен. — Тобі невіста. Привів тобі в жони.
Всеволод гнівно блиснув очима.
— Пощо над князем насміхаєшся?
— Бійся бога! Ти державний муж і не маєш права на блуд. Гріх упаде на всіх нас. А мене бог покарає, що не напоумив тебе. Бери її, князю. Єлена — далекий відприск болгарських царів. Змалечку в обителі святого Петра виховувалась. Навчена книжної мудрості. За її спиною — ні князів, ні велеможних родів. Не тягтимуть рук до твого столу і до твоїх гаманів. Тиха і сумирна.
— Але… вона зла! — Всеволод упіймав її звужений, загострений погляд в його бік.
— Тебе та злобливість не обходить. Стане княгинею — і твердість та буде її найбільшою оберегою дому твого від численних твоїх прохачів. Навіщо їм душу розкривати? Щоб кожен міг плюнути?
Всеволод дивувався тим клопотам ігумена і його резонам. Може, так і треба до цього підходити. Може, такою і мусить бути князева дружина.