— Ходзімо, сябре, калі так. Будземо вечеряти. Сонце за ліс садицця. Дак і на ігрище треба ідті.
— Жони немає в тебе, чи що? — знову здивувався Нестор.
— Чаму нема? Маю дві жонкі, Але привяли у двор толькі дочок. Сина не маю. Недобре господарку свою покидать на жіночі руки…
Ігрища мали бути за оселищем. Перейшли рідколісий сосновий бір, і перед очима відкрилася латка зеленого поля. Молоде жито било в очі яскравим оксамитом. Вітер хвилями перебігав по ньому — поле темніло і знову світліло, дихало м'якою лагіддю.
— Вунь там, побоч за тим лісом, ще одна вьоска. Там живе наш боярин Поток. Там його палати.
— А храм божий там є?
— Не вєдаєм такого.
— Як же богу молитесь?
— Гета клопат волхвів-кудесників. Вони богам нашим за нас молитву творять.
— Поганський звичай се, осподарю, — скрушно похитав головою Нестор.
— Чому? Нам по серцю.
Більше нічого не розпитував Нестор і сам не говорив. Мабуть, його апостольське горіння тутешні люди не збагнули б. Звикли сі болотні поселенці отак жити. Іншого життя не знають. Але ж боярин і князь Святополк? Нічого не вдіють зі смердами чи не бажають ламати дідизни, коби не дратувати своїх смердів?
Доки перейшли поле, сонце сховалось за лісом. Нове селище, до якого наблизились, вже потонуло в сутінях. На околиці його весело стугоніли три кострища. Доокруж їх було втикане в землю щільними рядками березове та вербове гілля. Поміж ними, звиваючись тілами, уже вели хоровод юнки. Заквітчані вінками, вбрані у стрічки й вишиванки, вони самі здавалися барвистими квітами, що цвіли посмішками й молодою радістю.
— Ігрища вже почалися. Дивися, колькі людей зібралось.
Поодалік стояла юрба людей. Перегуки і пересміхи летіли над околицею. А хороводниці дзвінко виводили пісню срібними голосочками, кружляючи навколо високої дівчини-царівни, що стояла посередині, з ніг до голови повита вінками.
— Благослови, мати, ой мати-лада, мати, весну закликати!
— Благословляю! — білозубо сміялась дівчина-царівна.
Щось далеке, забуте обізвалося в душі Нестора щирим теплом. На повіках загарячіли сльози. Ніби знову перед його очима засвітилася його далека весна і хтось гукнув: «Наславе! Ти прийшов?..» Геть-геть, відьомські чари. Се волховське гульбище навіває на нього гріховні спомини… про Ярилів день… про Гайку на білому коні. Так само тоді хоровод ішов на хоровод…
Стільки літ минуло відтоді, а Нестор все ще не відчував себе ґречним старцем. Душею був таким же молодим, і в серці завжди озивався той голос…
Але він має побачити тут князя. Приїхав за тим. Його господар уже змішався з гуртом чоловіків, що придивлялись до дівочих облич, до рук, до постав… А хороводниці виспівували, ляскали в долоні, розбігалися від своєї «царівни» і знову сходилися коло вогнищ.
Раптом чоловічий гурт загудів, як розтривожений вулик. Нестор насторожився. Певно, князь іде. Почув голос свого господаря:
— Да тябє, князю, ганець с Києва. Каже, нагальна справа.
— Веди.
Цибатий, тонкий у стані муж із вузькими, впалими грудьми не був схожий на високорідного князя з гнізда великого й могутнього Ярослава.
Його розшаленілі од веселощів дрібні оченята ще пирскали сміхом, ніздрі широкого носа злегка ворушились. Князь Святополк уже дихав передчуттям солодкої втіхи. Тому позирнув на обдрипаного мніха з нетерплячкою. Нестор відразу розчарувався новим князем. Отеє той князь, котрий має перейняти кермо великого Ярослава?
Безпорадно огледівся. Може, сіє обада якась. Жартують отсі поганські мужики із ним, невідомим ченцем печерським. Жадають упослідити його, слугу господнього, за віру Христову, щоб вознести своїх ідолів…
— Я Святополк. Пощо мовчиш? — дивиться на Нестора згори.
— Не бачив тебе ніколи, князю. Чим доведеш?
Святополк огледівся на присутніх. Раптом вимовив:
— А? О! Най мене Перун спалить!
— Князю, хіба ти, син Ізяслава, онук великого Ярослава, не хрещений хрестом, а поганським обичаям навчений? — Нестор осудливо дивився на Святополка.
— Високо сорока літає, дак дома не ночує! — розштовхуючи плечима мужиків, вийшов наперед дебелий чолов'яга у боярській чузі[73] і чоботях. — Пощо говоришся, мніше? Бог гордих із неба спихає. Кажи князеві, яке діло маєш до нього, а повчати будеш інших.
Хтось штовхнув Нестора під лікоть. — Се ж таки Святополк, кажу тобі. А то — наш боярин.
Нестор упізнав голос свого приятеля.
— Коли князь, пощо з мужиками бальбається?
— А він не з мужиками… він з бабами. Га-га! — зареготали поруч.
Нестор міцно стиснув уста.
— Хай простить тебе бог… А діло таке, князю, — обізвався нарешті Нестор.
— Помер князь Всеволод. Значні люди Києва і обитель Печерська кличуть тебе на отчий стіл. Прийди, князю, боржій.
— Хто, хто кличе? — наставив долоню над вухом боярин Поток.
— Київські бояри й печерські ченці з ігуменом Іваном.
— З Іваном! Се той, котрий колись був у Новгороді і ворохбу супроть мене піднімав? — дихнув бражним духом Святополк в обличчя київському послу.
— Не відаю того, князю, — Нестор відступив крок назад.
— Сей ігумен ваш — із Торбпця? — доскіпувався Святополк.
— Не відаю. Сам спитаєш у нього,
— сумно похилив голову на груди Нестор. От якого князя має кликати нині золотоглавий Київ. — Князю, думай про Русь. Швидше сідай на стіл отця свого. Біда сунеться на нас — рушили половецькі вежі. Треба слати послів до них, ряд укладати з ними, ханів ублажати.
— А? О! Кияни хощуть, аби я свою
голову підставив під криві мечі
половецькі! Чув, боярине?
— Хто тримає в руках державне правило, завжди підставляє голову свою…
— А чому Мономах не спинить їх? Хай він боронить Руську землю від половців.
— Якщо відмовишся з власної своєї волі від отчого столу, покличємо Мономаха і накажемо йому землю нашу боронити. Його жадають усі простолюдини.
— А? О! Я не відмовлюсь. Але нехай спершу Мономах іде на половців. А я потім прийду на стіл отця свого, як замирить він Степ.
— Так не буде, князю. Хани хощуть мати ряд із великим київським князем.
Законно і по «Руській правді». Коли не жадаєш — скажи. Посадимо Мономаха.
— Навошто кличете Святополка, коли жадаєте Мономаха? — здивувався боярин Поток.
— Маємо блюсти закон землі руської. Володар приходить, боярине, і володар проходить, а земля пребуває вовіки. Наша земля має твердо стояти в законі і в благодаті — вовіки. Волостель має утишувати чвари, міжусобиці, коромолу. Влада його — освячена богом єдиним і законом єдиним, боярине.
— Тоді, князю, бери ту владу. І нас не забудь! — Боярин Поток погладив рукою рідку борідку.
— А що? Я князь великий по роду і з волі божої. А?.. О! — Святополк підняв угору палець і заокруглив очі. — Чули усі?.. А тепер — де моя царівна? Княгинею зроблю! Великою княгинею київською!..
Святополк рушив до хороводниць. Вони заверещали, застрибали вусебіч.
— Бери мене, князю. Хочу бути твоєю княгинею, — підійшла до Святополка дівчина-«царівна».
Великотіла, високогруда, вона злегка штовхнула боком сухого, вузькогрудого князя, що той аж захитався.
— Народжу тобі іще міцних синів… Візьми мене!
Враз між ними опинився боярин Поток.
— Ану відчепись од князя! Хе! Княги-и-ня! Синів має без твого старання.
— Князю… До Києва треба їхати, — підійшов до Святополка і Нестор, узяв його за руки. — Втратиш стіл дідівський.
Скімлило серце. Скільки перебачив тих князів, а такого ще не було межи ними. Пощо бог владу віддає в руки недолугих або криводушних? Може, задля того, аби мудрі цуралися владарювання, бо воно нищить і душу, і людинність, і мудрість?.. Коли б мудрі пнулися до влади, хто творив би скарб душі нетлінний? Хто остерігав би німий рід людський від суєтного оскоплення серця і розуму?