— А?.. О!.. — захоплено вигукував Святополк, п'яно випинаючи впалі груди, ніби їх розпирала нова його велич.
Боярин Чудин м'яко походжав по княжій гридниці й потирав долоні. Як все добре обернулося для них, київських можців. На столі київському опинився Святополк Ізяславич. Щоправда, боярам ледве вдалося перехопити його із рук лукавих печерських ченців. Запаморочили новому князеві голову. Такі дзвони влаштували йому в усіх київських храмах, що аж земля гуділа, такі піснеспіви велеречиві сотворили, що небо, здавалося, спустилося на землю послухати їх. Мужі значні, чорноризці й владики в золотих ризах, з корогвами, з хлібом-сіллю на вишиваних рушниках стрічали законного князя Святополка. Хай знає сіє Володимир Мономах і не рипається зі свого Чернігова. Руська земля стоїть за закон і вітцівські, заповіді. А вони, бояри старі, вже приголублять нового князя, пригріють біля себе. Стануть потрібними, незамінимими радцями і помічниками. І ченці печерські, хоч і ображені на бояр, нікуди не дінуться. Мусять стояти за закон. Отже, будуть і їх підпирати. А прийшов би сюди Мономах — гойдалися б київські бояри на осиках. Загули б їхні вольності. Тепер вони житимуть за спиною Святополка, як і за старого Всеволода.
Ось тільки половці. Найперше треба управитись з ними. Орда Тугоркана повністю обложила Торчеськ і Воїнь. До Києва прибули його посли. Жадають говорити з князем. Що хочуть — нових жон, золота, пасовищ?
Святополку потрібно піти з ними на угоду. Вдовольнити вимоги ненаситців. Звичайно, коли б у нього була сила, дав би їм по зубах. Але з новим князем із Турова прийшла невеличка дружина — всього сім сотень отроків. На орду з ними не підеш. А стара дружина князева — київська — не піде у Степ. Бо знає, що потім нова дружина буде домагатися у князя посадничих градів, тіунства, земель. І князь відбере у старої те благодатьство, яким обдаровував її старий Всеволод, і буде наділяти ним нову, туровську. На те вони не згодні. Сидітимуть дома, берегтимуть своє добро.
У дверях тихо постав воєвода Янь Вишатич. Слідом за ним просунувся його братець, череватець-кремезняк Путята. Чого б це?
— До тебе, Чудине, за порадою…
Чудинове обличчя не ворухнулось. Не кліпнули повіки. Горді Вишатичі щось пронюхали, щось умислили.
Доки чоломкались і всаджувались по лавицях, Чудин губився у здогадах. Святополк — і Вишатичі? Що може зв'язувати їх? Здається, новий князь ні в чому не винен сьому гордовитому боярському роду. Хай відступляться — їхній час минув разом ще із князем Ізяславом. Чудин не жадає ділити з ними ні владу, ні князеву прихильність, яку здобув великими і хитрісними трудами своїми.
— Яка ж біда стряслась у вас? — нижня повіка на правому оці боярина Чудина боляче тіпнулася.
— Половецькі вежі треба спинити. Горить земля руська. Наші погости і двори на Пороссі гинуть, Скажи князеві: підемо зі своїми воями в Степ. Стара дружина Ізяслава, отця Святополка, зуміє спинити орду.
Чудин хмикнув. Зап'ястям руки провів попід широкою бородою, по-котячому примружив очі.
— Волі князевої не відаю.
— Клич князя на бесіду, — засопів Путята нетерпляче.
— Не можу кликати. Великий князь опочиває. — Крізь ще не зниклу м'якість у голосі боярина Чудина витикалися терняки.
Янь Вишатич зизооко блиснув спідлоба.
— Розбуди. Знатні київські боярове хощуть балакати з князем.
— Не можу. — Голос боярина Чудина уже відверто знущався над домаганнями зухвалих Вишатичів. Авжеж, недарма брати помирились між собою, умислили взяти князя в свої руки. Сіє він спостеріг відразу. Як давно колись Янь стояв поряд з Ізяславом, так і нині хочуть стати коло його сина.
— Тоді ми самі… — Путята рішуче підхопився й підскочив до дверей князевої ложниці. Розгонисто вдарив у них плечем.
— Князю! — заволав густим жрелом Путята. Але раптом розгублено озирнувся: — Де ж він? Чуєш, обаднику лукавий, тут немає князя! Де ж він опочиває?
Чудин подріботів до ложниці, заглянув у середину хоромини, насмішкувато зиркнув у лице Путяти.
— А князь… не жадає із вами бесідувати.
— Брешеш, яко пес! — Путята підхопив на свої дужі руки важку дубову лавицю, на якій вони щойно сиділи, і розмахнувся на Чудина. Янь з переляку затулив обличчя руками. Страшенний гуркіт, хряск, зойк здригнули гридницю. Коли він розплющив очі, побачив, що Путята виштовхував ногою з-під ліжка Чудина, верещав:
— Ану вилазь, дроб'язь вошива, все одно дістану, блощиця підстінная!
— Чудине, що тут коїться? А?.. О! Де ж ті половецькі посли? — Князь Святополк здивовано поглядав на погром у хоромині — на перевернутий ослін, прочинені двері до своєї ложниці, на вовтузню навколо свого ложа.
— Князю… я зараз… покличу… — белькотів з-під ліжка боярин Чудин. — Лишень прожени отсих татей. Убити хощуть мене!.. Не дають вилізти.
— Убити? Н-і-і! — заволав Путята. — Ми тебе, обаднику зрадливий, повісимо догори ногами, щоби князя нашого не дурив. Ми тебе по шматочках будемо різати і псів голодних годувати, аби лукавством своїм нашому князю очі не затуляв! Ми тебе догори ногами!..
— Догори ногами? О!.. — зареготав Святополк. — Сіє достойна кара лукавцю. А він що, брехав щось на мене?
— Ану вилазь, розкажи князеві! — нагнувся Путята до Чудина.
Боярин Чудин ніяково вибрався з-під ложа, став обтрушувати свою білу свиту, розчісувати пом'яту бороду. Лисина його блищала рожевістю, як повновидий місяць.
— Не пущає до тебе, князю, — вклонився боярин Янь. — А ми, Вишатичі, отцю твоєму Ізяславу вірно служили і тобі послужити бажаємо. Яко і весь древній рід наш, що від Добрині пішов.
— Читав про сіє, — погодився Святополк.
— Маєш обіпертися, князю, на великі роди боярські. Вірніших за Вишатичів тобі не знайти! Знай сіє, — високим голосом вів далі воєвода Янь. — А сії нові люди, котрі вештаються коло тебе, лиш про свою пельку дбають. Добриничі ж завжди служили задля честі князя.
— Та й себе не забували! — з-за князевої спини вихопився боярин Чудин. — Землі нагребли по всіх князівствах — і в Новгороді, і на Білоозері, тепер уже й на Пороссі погости ставлять…
— Дід мій Остромир мав подяку від князя за «євангеліє», то й надбав землі. І батій наш Вишата…
— Колись отець подарував мені Остромирове «євангеліє».
— Де ж воно? — в один голос скинулися обидва Вишатичі.
— Лишив у Новгороді, коли ворохба там піднялася і я до Турова пішов. То кознивий Мономах усе теє зробив, абись свого сина старшого — Мстислава — посадити в Новгороді. З Новгорода — певніший шлях у великі князі. Хе! Виперли мене тоді! — Князь Святополк осміхався зажурено. Князь кпинив над своєю невеселою минувшиною. Може, через те й став до браги прикладати вуста та вдавав із себе недолужця? А ось такі пиявки, як сей Чудин, і розпускають про нього плітки, аби самим кермувати князем.
Дивнії діла тих, котрі стоять при підніжжі володарів. Не збагнути їх простому уму.
— Посли від хана Тугоркана прибули до тебе, — боярин Чудин хотів будь-що покласти край розмові Вишатичів із князем.
— Клич, — обернувся Святополк до нього.
Чудин миттю привів до гридниці двох половчинів. У широких шкіряних ногавках[74] — матня аж мостини підмітала, в довгих полотняних сорочках зверху (із награбованого руського полотна), заплетене в тонкі косиці чорне жорстке волосся. Посли Тугоркана дивилися на присутніх погордливо.
— Хан жадає із новим князем руським укласти ряд, — заговорив один із них ламаною мовою. — Нехай князь віддасть нам нові пасовища поблизу Торчеська і Воїня. І ще нехай князь пришле тридцять тисяч коней і ще золота — сорок сороків гривен київських. І ще дів руських… І ще…
Святополк з подиву витягнув обличчя: жартують отсі смагляві плескатолиці степовики чи й справді домагаються пів-Переяславщини та багатств стільки?..
— Де боярин Поток? — стрепенувся Святополк. — Домагаються, га?.. — з острахом зиркав на Вишатичів.
— Я тут, князю… Я біжу! — Опасистий, розчервонілий туровець саме вкочувався у двері гридниці.