Втомлений далеким переходом Наслав жадав відпочинку. Обрав безлюдне місце побіля кущів дикої малини, упав на теплу траву.
Крізь верховіття старих темних сосен, що перепліталися із світлими кронами беріз, лилась на землю дзвінка сонячна рінь. Обличчя ніжили пружинисті батоги пишно розрослої суниці. Над головою дрібно стукотіли невидимі дятли, висвистували рябці й синиці; десь неподалік, біля невеличкого озера, дудів одуд. Втомлені очі відпочивали на зеленому квітучому різнотрав'і.
Перевернувся на бік. Навпроти нього, де галява межувала з лісом, ворушились густі кущі малини. Там чиїсь руки нагинали довге гілляччя й оббирали солодкі ягідки, кидаючи їх у глиняний полумисок. Хто де? Чиясь біла хустина то мелькала, то зникала в гущавині. Аж ось вигулькнула з кущів світла коса на спині. Гайка!
Підповз до малинника, іскрадом пробрався до дівчини. Підняв із землі м'яку грудку, пожбурив у її бік. Грудка впала прямо в Гайчин полумисок, Вона злякано огледілась — нікого.
Наслав ізнову пожбурив якийсь камінець у неї. Він легенько вдарив їй у груди й покотився за пазуху.
— Ой! — зойкнула Гаїна й переполошено метнулась з малинника. Перестрибувала через невеличкі кущі, через бур'яни, вискочила на галяву й ошаліло промчала повз вогнища й опани[19].
Помчала до капища. Жінки на галяві завмерли. Що трапилось? Боги подали їй свій знак?
І страх, і зачаєна радість, і полегкість на серці обуяли усіх враз. Не їм це випало… Не їхнім кревним… Претичевій Гайці!.. Красуні
Васильківській… Яриловій нареченій. А таки і правда, богам старим вона мила! Дивне й тяжке сум'яття змішалось з тривогою і гострою жалістю… Пекло від того в очах і в скронях, тіло бубнявіло відчаєними передчуттями…
Старий Претич першим збагнув біду. Важко звівся з колоди, на котрій сидів і шилом проколював шматки волової шкури — робив постоли. В цей мент перед ним упала його стара. Застогнала болісно.
— Іди до Сновида! Хай змилується! Хай вимолить у Перуна помилування!.. І- д-д-и-и! Д-о-н-ю! — гострий пронизливий зойк враз розрізав тишу сонячного зеленого дня.
До них з острахом наближались люди. Стояли, проте, віддалік. Тихі, цікаві, насторожені… І безвільні…
З-під білої хусти старої жони Претича вибилося пасмами сиве волосся. Вона рвала на старечих висохлих грудях сорочку, лицем, мокрим од сліз, припадала до землі. Глухі ридання трясли її худе маленьке тіло.
— Молися, жоно. Молися нашому заступнику Перуну. Хай зніме з нас свій гнів. Проси доброго Даждь-бога, аби світлом своїм щедрим умилостивив злого Дива-Перуна.
Претичиха заломила над головою руки:
— Почуй, Небо, вслухайся, Земле! Порятуй чадо моє від гніву Дива-Перуна. Вітри крилаті, Стрибогові онуки, однесіть його гнів на кияне, замкніть у труну-гробище, розсійте по чистому полю! Поклонюся тобі, гой єси Вогонь-Вогневище, і тобі, Полум'я-Полум'янище, візьміть моє тіло до себе, а серце віддайте Перуну, а очі Ворону, а душу вкиньте в смолу киплячу, аби за гріхи свої до віку каралася. Молю вас, благаю… До Землі-матері припадаю!..
Голосила-ридала, до землі никла стара Претичиха, благала богів захистити єдину втіху її…
Похнюплено стояли доокруж неї люди. І плакали.
Коли підійшов Наслав, не відразу втямкував, що то за горе у Претичів.
Сновид рішуче одвів од себе руки старого коваля, якими той хапав волхва за поли довгої сорочки, прагнучи спинити його…
Претич спіткнувся й упав на землю. Не мав сили підвестися. Наслав кинувся до нього, посадив розм'якле тіло його на пеньок.
— Батію, яка біда гне тебе?
— Гайку нашу… ох… покликав до себе Перун.
— Гайку?! — скрикнув Наслав. Усе раптом збагнув.
А Сновид узяв Гайку за руку і вже повчав:
— Благословіть її для трудної години, люди. Вічна тиша і вічний спокій уготовані чистій душі. Не знати їй більше ні горя, ні болістей, ні скрути. Не потривожать нехай серця обраного ані печаль, ні лжа! Убереже її Перун від безчестя й падіння! Люди, нехай одлетить із душ ваших жалість і печаль. А обраниці Перуновій — нехай у серці відкриється інша радість і проллється інший світ.
Гайка заніміло стояла й зляканим заціпенілим поглядом когось шукала. Якоїсь відради… помочі… сили…
Її очі зустрілись із поглядом Наслава. Сіпнулась до нього і тої ж миті спинилась. Переполошено дивилась на жінок, що стиха завивали-голосили… Осторонь сиділа її мати. Уже заніміла від горя. Здавалося, вона не бачить Гайки.
— Одягніть її в найкращі обнови, — звернувся Сновид до стариць. Узяв Гайку за руку й повів знову до капища.
Наслав шаснув за ним. Вирвати дівчину із рук волхва! Але спинився: все одно вона не піде з ним. Не послухає. Вона сама вірить у своє обрання…
Бігти!.. Кликати мужів з походу… Порятувати життя… Гайка не може так просто вмерти… на жертовнику
Густий ліс стримував біг коня. Наслав лютував, бив п'ятами в боки, сіпав за оброть. Але скоро вичах. І тоді в його запалений мозок прийшла твереза мисль: Рост не прийде для врятування Гайки, яку нібито сам Перун обрав собі у жертву. Скаже: богам старим потрібні найкращі, найчистіші, безгріховні душі. Через те Наслав повинен сказати про великі Гайчині гріхи. Який же гріх він знає за нею? Довго пригадував. Перебирав у пам'яті все, що знав.
Нарешті згадав. При народженні Гайка хрещена у церкві батьками своїми. Отець Михаїл підтвердить. Тоді її нарекли Анною. Лиш за старожитнім поконом люди давали дітям старі імена. Гайку мати назвала Ґаїною — бо попід гаєм хата Претича, там, у гайку, колиска дитини висіла літом, там і виросла дівчинка.
Чи ж згодиться Рост за сей гріх відвести від дівчини смерть? Скаже: не її то вина, що батьки хрестили й ім'я християнське дали. Душа її — чиста. Тому й покликав її Перун на свій очисний Вогонь стати!
Наслав спинив себе. Треба їхати до града. До отця Михаїла. І чим ближче під'їжджав, тим більше впевнювався, що іншого виходу немає…
Отець Михаїл відразу вийшов на ганок, як тільки забачив невідомого верхівця біля своєї конов'язі. Відчув — щось важливе привіз незнайомець. Надто зачучверілий на вид, надто розхристаний. З топірцем за паском, босоногий, хапливі рухи…
Отець Михаїл — муж дебелий і ладний собою. У раменах — сажень, жрело[20] мав зичне, яко труба ієрихонська, гукав ним далеко. Як затягне у церкві «Алілуйя» — здається, баня над храмом піднімається вгору. Чорна борода його починалась од самих очей і ховала все лице, в густих щетинистих кучерях. Зате очі в отця Михаїла були великі, сірі і надто уважні. Здавалося, що їх пильний і спокійний погляд нанизував на вістря думки все, що грішний чоловік жадав заховати за душею. А ще були примітні в отця Михаїла руки — великі, ваговиті, яко лопати. Навесні вони не цурались чепіг — свою ниву отець плужив сам, запрігши пару сірих волів у плуга. У жнива — йшов у поле з косою за плечима. Виспівувала вона в його руках. Стіною падало стигле жито. Добрий був муж сей. Міцний і силою в руках, і вірою в свого бога.
Васильківці завжди опасливо поглядали на нього. Побачивши здаля, запопадливо хрестилися, яко на апостола. Бувало, що не ту руку здіймали для хреста — отець не лютував. Лагідно підходив, опускав лівицю, здіймав догори десницю. «Отако, чадо… Отако-о!.. — гудів густим жрелом, яко джміль. Від того його боялися ще дужче. Може, й справді сей християнин був довіреною особою від самого бога?
Але бог, здається, знову вивіряв його силу духу і довготерпіння: таборищани не поверталися до града. Та й що міг зробити? У руках у нього — лише святе письмо і святий хрест. Зброя його — слова із святих писань далеких пророків, що колись своєю самовідданістю й вірою побільшували стадо Христове, Для русичів сії слова були мало зрозумілі. То ж він і мізкував над тим, як зробити сію віру грецьку, чужинецьку, ближчою до серця русича. Найзрозумілішим могли бути
всепрощенство і благодать, яких усе життя чекає бідак від сил вищих. Отож на се й напирав.
Коли у Василькові об'явився з дружиною новий київський тисяцький воєвода Янь Вишатич, щоб виловити в лісових хащах ослушників, отець Михаїл рішуче запротестував. Негоже карати покараних., Їхній час скоро настане — зійдуться у свої господи, сядуть на своїй землі. Хлібороб-оратай не може жити без ниви, не може дітей своїх годувати одною звіриною. Та й осінь… осінь надходить!..