У вишині повис ширококрилий орел. Купається в неосяжному просторі, гойдаючись на потужних струменях гарячого повітря, що линуло від землі, а може віщував, що на цих безмежжях скоро знову проллється руська кров… гаряча кров…
Раптом орел склав крила й шугонув каменем униз. Та напівдорозі знову розправив їх і завис над довгою вервечкою комонників. Може, дослухався до пісні, що линула ввись і ніби тужила в безнадії…
Гей, туман яром по долині, та по крутій горі, гей, чи тужиш ти так за мною, як я, серце, по тобі?..
Гей, тужить батько, тужить мати, та ще й тужить увесь рід, гей, що ти мене, молодую, в чужу сторону завів…
У сріблистому серпанку далини блиснула проти сонця голуба смужка.
Стугна!.. Ось вона, сьогоднішня межа неволі половецької, з-за якої накотилися на їхню землю чорні смерчі. Немовби відчуваючи напругу, що раптом увійшла в душі верхівців, по ситих боках кінських тіл пройшов дріж. Коні нашорошили вуха, кроки їхні стали обережними й тремтливими.
Рать Святополча спинилась. Лунко калатало серце в грудях великого князя. Вперше вивів такенну рать супроти лукавого й бистрого, яко вітер, ворога… Де він? За Стугною їх чекає? Чи вже за спиною у них обійшов трипільські вали? Де Мономах? Волочиться в задумі у хвості своєї дружини… Не спішить на пораду…
Святополк нетерпляче завертає свого коня. Його невеличкі темні очиці нишпорять по обличчях бояр, що збилися докупи перед ним. А де боярин Поток туровський? Путята і Янь Вишатич з сином? Певне, помчали до Мономаха…
— Поточе! Яню! Де поділись? — озирався довколо себе Святополк, доки не почув голос Потока:
— Я ту-у-т!..
Відлягло від серця. Не покинули його йеред боєм.
— Що будемо робити, князю? На той берег іти альбо на сьому половчинів ждати? — під'їжджає воєвода Путята.
— А що там, на другому березі?
— Білі вежі хана Китана і хана Ітларя,
— Звідки відаєш?
— Мономах сказав. Степ він знає…
Святополк сердито чухнув свої груди. Мономах сказав! Він усе знає!.. От тільки не сказав, що робити їм далі. Мономах жадає, аби це сказав він, Святополк. Значить, йому й вирішувати.
— Підемо на той берег, — сказав Святополк. — Погромимо їхні вежі стольні, і все. Будуть довго пам'ятати руську силу. Га? — сказав і сам повірив, що це можливо. Бо йому потрібна була зараз лише перемога, лише повержені бунчуки половецьких ханів, з яких він сплете собі вінок слави. Він ладен стати на коліна задля тої перемоги. Просити і Небо, і Землю, і Вітер, і вседержителя… Одутле бородате лице Путяти наливалось недовірою до слів Святополка.
— Треба запитати у Мономаха… І в бояр смислених…
Знову Мономах!.. Його вірний боярин також хилиться до Мономаха… І його хилить…
— Альбо я не великий князь? Га? — сіпнувся Святополк стременами й погрозливо кольнув очима Путяту Вишатича.
— Ти, князю, великий по роду. А Мономах умом… У такому ділі, сам відаєш, треба все зважувати, треба знати… І тобі так само… коли хочеш усидіти на київському столі. Затям.
Святополк прикусив язик. Ось як заговорили із ним київські бояри! Ось як… ставлять ні в що… зіпхнуть зі столу одним помахом руки! Яко блощицю, роздушать!.. Е-е, ні, він не такий дурний, аби проти рожна перти. Хочете, аби вами кермував тут Мономах? Ходіть до нього… Хай ставить полки по своєму розмислу… Перемога буде — йому, великому князеві, припишуть. Поразка — на Мономахову голову спихнуть… Бо державців, доки вони державці, ніхто ніколи не звинувачував у бідах, в котрих вони винні.
Святополк скривив тонкі уста. Пора вже тобі, Святополче, навчитися державно розмислювати й кермувати людьми, спираючись на їхні жадання… Сьому учать мудрі книги грецькі… Хіба ти їх мало перечитав колись?
Уже впевнено під'їхав до Мономаха. Сплигнув на землю, кинув повід у руки своєму отроку Гордяті-Василію, що слідував за ним тінню.
Біля Мономаха товпилися воєводи і бояри. Закохано заглядав йому в очі молодший брат — Ростислав. Сяяв юними блискучими очима і дівочим рум'янцем. Молодий князь палав жадобою битви і подвигу. Він був ще в тому віці, коли невдачі і лжа ще не висіяли в його серце отруйних зерен недовір'я й обереги, коли світ дивився на нього лиш добрими очима, обіцяючи радість і везіння. Володимир Мономах дивився на нього із потаємною заздрістю — впізнавав колишнього себе і з гіркотою осміхався — тепер уже ніколи не відчуває такої молодечої окриленості. Все частіше чорна заздрість, обида гадюкою ворушиться в серці. Ось і Ростислав. Поки що він і сам не знає своєї будучини. Поки що і жадання його не визначені. А прийде час — і він сам збагне альбо інші підкажуть, що він, наймолодший і найздоровіший онук Ярославів, може потіснити своїх старших братів з київського столу (як це зробив колись їхній батечко Всеволод), і всі оті покони старожитні, і вся правда руська замовкнуть, як мовчали вони при Всеволоді. Гай-гай… Іще все попереду…
Мономах приязно зустрів Святополка. Бач, старший, а сам підійшов до нього на пораду. Страх чи, може, радці пригнали його…
— Будемо раду держать, брате… Святополк упіймав ув очах
Мономаха тінь вдоволення. І погорду. Округлив очиці: забачив на плечах чернігівського князя барми[78] царя Костянтина Мономаха. Пощо одягнув їх перед боєм? Нагадати всім про свою високорідність? Чи, може, очікує його смерті у бою?
Безум стиснув груди Святополку. Він знову скочив у сідло, люто всадив у боки свого огира остроги стремен. Буланий свічкою звився перед Мономахом.
— Лихий мордує тебе, брате, — насмішкувато мовив Володимир, ніби не розуміючи причини лютості свого брата. — Завча-а-сно! Злазь, іди сюди. Будемо думу думати…
— А що думати? — узявся в боки Святополк, не сходячи із сідла. — Через Стугну — і на вежі. Вихором! Пошвидше їх охомутать! Отеє і вся дума. Доки не чекають нас… доки всіх орд своїх не зібрали докупи. Поодинці їх побити….
— Гм… — глузливо сяйнули медвяні очі Володимира. — Ско-о-рий ти, бачу. Але в Степ дивишся упівока. Скільки дружини в тебе? Три тисячі. А скільки половців? Не знаєш? Ростиславе, скажи…
— Тридцять тисяч! — вихекнув Ростислав.
— Звідки знаєте? — здивовано витяг шию Святополк.
— Гм… Усяк те знає, хто живе поблизу орди і з малолітства відає, що то є орда. Доки за рікою стоїмо — половці не знають нашої малої сили. Треба слати до них послів і укладати ряд на мир.
— Ми-и-р! — Сей Мономах того й нацупив на себе барми ромейеького царя із женчуга, аби упослідити його, осоромити перед усісю землею… А може, щоб поїхати на розмову з ханами. Навіщо тоді йшли сюди?.. Навіть прихильні ченці напишуть, що убоявся князь Святополк половців. І буде ганьба йому і роду його. І буде поношеніє в церквах…
— Маємо, брате Володимире, велику перемогу здобути…
— Поженешся за великим — і мале загубиш… — Мономах одвернувся. Сей упертий недоумок буде губити даремно людей і Русь… бо йому потрібна перемога. Звичайно, що потрібна! Хто проти цього, але ж…
— Не боюся погубити свого живота, брате… І ти мене не штовхай на зраду. Угадав, га?
— Даремно гніваєшся… Не про твоє життя йдеться, князю. — З-за спини Святополка виступив Янь Вишатич. — Йдеться, аби за нашу кров і за наші животи прийшла перемога. Треба вміти поступатися малим задля великого.
— Сіє слово смислених мужів? — Святополк огледів похилені голови бояр, що тісним кільцем обступили братів-князів.
— Сіє слово Яня Вишатича… — Янь скосував урізнобіч очима.
— А що скажуть мужі туровські? — Святополк упіймав поглядом боярина Потока.
— Нам потрібна перемога, князю. Перейдемо Стугну й підемо на вежі. Он вони — за рікою!
Всі повернулись до Стухни. Тепер дивилися на неї іншими очима, ніж перше. Тепер бачили в ній не окрасу зеленого світу, а ворога, який став на перепоні і якого треба здолати. Повновода широка Стугна ще несла в собі каламутні весняні води. Могутньо крутила в чорториях вирви, щедро залила лозняки й очеретяні острівці, частину лугу на обох берегах, перетворивши підходи до них у грузькі болота. В них копошились пуголовки, жаб'я, п'явки…