Хіба не Візантія одвічний ворог їхній? Олексій Комнін оточив себе людьми низькорідними і вождями кочових племен. Імперію шарпають постійно норманни, печеніги, турки, а всередині її роз'їдає ворохба церковна — спалахують бунти богомилів, павликіан, виступають м'ятежні супротивники Комніна — Девгеневич, псевдо-Лев…
Як ніколи, зручний час для половецького набігу!
Але самі половці Візантії не зрушать. Їм би у пригоді стала Русь. Тож нині він і замислився. Добрі слова мовлять київські бояри! Тепер він перехитрить лукавих ромейців. Раніше вони штовхали його на Русь, віднині — він, Тугоркан, поведе великі раті на Візантію. І не знайти ромеям стільки золота, щоб відкупитись від них!.. Змусять будуть поступитись короною… Добре діло намислили київські бояри!..
Тугоркан послав гінців за Тотурою. Хай-но сюди поспішає! Старий вдовець Святополк стане здобиччю в її ніжних обіймах. Християнський бог-повелитель не дозволяє князеві мати багатьох жон. Тотура буде його єдиною великою ханум! Вона зуміє тримати князя в своїх теплих тугих долоньках — адже в її тілі тече гаряча кров полинових степів, напоєних сонцем… О Тотуро! Ти не відаєш іще, яка доля судилася тобі й твоєму народові!..
Тугоркан щасливо потирав долоні й вичікував послів зі Степу. Вертати назад — боявся. Хто знає цих русичів — пообіцяли одне, а потім передумають. Ні, він тоді посуне свою орду знову на Київ!
Нарешті Тотура прибула зі своїми вежами. Почалися довгі й нудні пересилання послів. Швендяли туди-сюди то бояри, то менші половецькі хани, то ратники…
Тотура терпляче чекала. Обличчя ханівни було все закушкане дорогою шовковою шаллю, добутою у ромеїв. Лише очі блищали з-під неї. То ошаліло-радісно, то тужно. І чим більше спливало днів у тихих хвильках мальовничої Желані, чим довшими й холоднішими ставали ночі, тим більше метався по своєму стійбищу Тугоркан.
Чому тягне київський князь? Чому так ретельно готуються бояри до цього шлюбу? Щось злонавмисне замишляють… Та тільки нічого з того не вийде — його орда відразу ж опиниться коло Золотих воріт!..
Нарешті Тугоркан відверто розгнівався. Князевому послу не велів сісти. Висмикнув із золотих піхов свою криву шаблю (дарунок Олексія Комніна!), подав гінцеві.
— Не хоче князь стелити весільний дастархан[81], хай прийме мій меч.
Це була війна.
Боярин Поток і тисяцький Путята упріли, скликаючи знову до гридниці думців князевих. Не жадали йти. Пересварилися між собою, перечубилися, роз'єдналися — стали довічними ворогами.
Що робити київському князеві? Як відбитись від Тугоркана? Кривий меч на столі. Князеві треба або послати срібний келих і кликати гостей на весілля, або ж виставити проти половців рать. Кликати Мономаха і всіх менших князів. Але дружини у них невеликі. Буде так само, як на Стугні, — перемелють їх, як зерна жорнами. Кликати сторонських князів? Лядських, чи угорських, чи ще яких… Але вони не будуть воювати за інтереси Русі. Половці їх не дістають, то вони ще й раді, що Русь знесилюється від орд. Та навіть коли б і згодились прийти — не встигли б допомогти. Тугоркан від Золотих воріт за кілька поприщ…
Ввести у княжі хоромини ханівну? Ганьба роду Рюриковичів! Були тут і свейські королівни, і англійські, й грецькі царівни, і польські князівни. Але щоб дика половчанка… Та, певно, це єдиний вихід для київського князя утримати мир з половецьким Степом.
Боярин Поток витирав рукавом сорочки лице. За останні тижні геть зовсім змарнів, аж тілом змалів. Під очима обвисли синюваті капшуки. Він тепер втямив, що то є для Русі половці. У Турові, за драговинами, навіть не уявляв собі, яка то боротьба упала на плечі русичів — не на життя, а на смерть. Тепер лиш відчув усю важливість її. Тому пристав до поради Яня і Путяти Вишатичів: взяти Тотуру в княжий терем. Але знову ж чухав потилицю — печерський ігумен Іван, цей борзоречивий писець, потрясатиме патерицею у своїх могутніх кулаках, сипатиме анафеми й прокляття.
— А буде нам ліпше взяти любов і ряд між усіма князями руськими і стати супроти Степу! Злобожний і кознивий половчин хоще зибати могуть нашу зсередини. По наущенню ромеїв, то певно!
— У Святополка — дорослі чада від першої жони. І спадкоємці-сини від неї ж: Мстислав, Брячислав, Ярослав. Їм же стіл київський по закону наслідувати. Пощо боїмося? Хай буде у нього та половчанка…
— Для того хіба злолютний Тугоркан стоїть ордою під Києвом? — озивалися Чудин та інші, — Та він же ніколи звідси не піде і нікого не допустить на київський стіл, окрім своїх онуків. І буде завжди распрі піднімати!
— Те-те… коли то ще буде!.. Доживіть… А тут половчини наших смердів у полон ведуть. Ниви наші топчуть. Скотину забирають, через них люд голодний і босий…
— То так… так… — хитали бояри головами. І згоди своєї не давали. — Ганьба руському імені з дикими половцями ріднитись. — Нехристі вони!
— Похрестимо…
І знову починалася колотнеча.
Під Києвом же диміла руська земля. Лилися сльози сиріт. Стогнали бранці…
На поклик Путяти знову приповз знеможений старістю і ранами Янь Вишатич. Сохло, горбилось маленьке тіло боярина. Ось-ось душа випурхне з нього… Але таки приповз. Горять його погости під Києвом. Розорені села на Пороссі…
Ігумен Іван прийшов з цілим почтом чорноризців. Нестор-книжник, скопець Єремія, диякон Феоктист, пресвітер Сильвестр. Розсілися мовчки по лавицях гридниці. Знову думу думали. Але вже не так лютилися. Крива шабля Тугоркана лежала на червоній багряниці, якою був засланий стіл у княжій гридниці.
Шабля висвічувала на руків'ї коштовними камінцями. Олексій Комнін не поскупився на дарунок половецькому хану, аби той швидше забирався з прикордоння… А може, платив наперед за сей похід? За розор Руської землі? Ая!.. То лукаві ромеї! Вони добре навчились направляти чужі мечі проти своїх суперників.
Ігумен Іван блискав очиськами, хмарив широкі чорні брови, заперечливо тряс уже зовсім білою головою.
— Не бути сьому! Не даю своєї згоди… Хан Тугоркан хоще накинути на нас ромейське ярмо. Хитрець Комнін сидітиме спокійніше, коли Русь буде під арканом половецьким…
Святополк зіщулено сидів на покуті, ховав очі за розпухлими, рожевими від безсоння повіками.
— Біда вся від недолугості твоєї, князю! Не здумав ради з усією дружиною старою і боярами великими, коли послів половецьких приймав. Творив раду лише з тими, хто прийшов із тобою, з туровцями найбільше. А що відають вони про Степ? Вони завше за нашими спинами владичествували у своїх землях. Яко нині те роблять інші.
— І за Стугну пішов, не послухав брата свого мудрійшого, Мономаха… Слухав же несмислених…
— Тако і буде в нашій землі, допоки недолужці владарювати будуть…
Боярин Поток зіскочив на ноги:
— Чули се! Скажіть ліпше, що зараз мусимо робити? Яку відповідь дамо Тугоркану на це? — ткнув пальцем у шаблю.
Мовчанка залягла у гридниці. Нарешті Янь Вишатич сухо відкашляв своє вузеньке горло і мовив: