Отак і ховає Гордята єдине добро баби Ніги. А це надумав зробити ще одну. Мілеї подарує…
На порозі хатини постав дід Бестуж. Кахикнув у кулак, повів бровою до синів:
— Ану, хлопці, ідіть погуляйте. Я тут балачку маю… з Гордятою…
Гордята здивовано звів па нього очі. Ногою спинив копо верстака. Руки завмерли на глині.
— Хотів за Мілею… спитати. Коли що — перечити не буду. Ках-ках!.. — у кулак відкашлюється Бестуж. — Тільки жити у нас ніде. Тіснота!..
У Гордяту немовби хто сипонув жменю жару.
— А я свою хату поставлю. Візьму гроші у борг. Попрошу Кильку. Вона дістане…
— Ках-ках… — роздумливо морщить чоло Бестуж. — У борги легко влізати. А от вилазити…
— У мене є шапка кунья. Колись… боярин мій подарував… Закладу її…
— Гарячкуєш, бачу… Ну-ну…
А назавтра Гордята біг до торговища, де в тісних смердючих завулках тулилися одна до одної похилими стінами вгрузлі у землю хатини. Тут стояв сморід — від невисихаючого багна й помиїв…
Ще з давніх часів, коли старий князь Святослав розбив Хозарію, до Києва переселились купчини із далекого Ітиля й Саркела. Частина їх поселилась за Золотими воротами, на Горі. Там жили багаті купчини хозарські й іудейські та резоїмці. Вони не пускали туди тих, хто прийшов пізніше до Києва, — оту рукомесну та крамарську дрібноту, голь багатодітну, яка тікала від гонителів своїх — мусульман із Хозарії і християн із Візантії, а пізніше і від європейських хрестоносців. Ці селились на Подолі, біля велелюдних торжищ.
У тісних хатинах, на подвір'ях, попід тинами кублилось багато голопузої дітлашні. Верещали, чубились, ганялись один за одним; лементувала, здавалося, вся вулиця.
Десь тут, казала Килька, стояла хижа її господаря, резоїмця Івана. Іван трохи торгував сіллю, яку привозили з Торських озер та з Криму валки грецьких та іудейських купчин. А найбільше він заробляв на резоїмстві. У Івана була велика купа дітей, Килька не могла навіть сказати скільки. Щовечора вона перераховувала їх голови перед сном і постійно збивалась. Один вечір налічила дев'ять, другий — дванадцять, а через кілька часу — за столом сиділо уже п'ятнадцять голів. Запитувати у господарів не наважувалась: проженуть за таку недотепність. Куди подіти їй свою вже сиву голову?
Служити боярам не могла — її знали як вознесливу бояриню Всеволодову, котру розжалував Святополк, яко злодійку, що обікрала знаменитого і доброго Яня Вишатича.
Доводилося у наймах добувати свого віку. Тяжкий був тепер Кильчин хліб.
Забачивши здалеку Гордяту, Килька розправила одерев'янілу спину — прала в кориті одяг голопузої малечі.
— Тітко Килино, поможи. Позич грошей купу1, хату хочу ставити.
— Цілу купу? Немає в мене стільки… Сам знаєш. Можна попросити у Івана. Але чим будеш віддавати?
— Роблю горшки… І Бестуж допоможе.
— Ге-е, скільки літ будеш відробляти своїми горшками! Усе життя…
Килька поправила пасмо сивого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Рука її була вже старечею, зморщеною…
Купа — 5 гривен; гривна — злиток срібла приблизно в 160 г. (київська гривна), дорівнює 25 кунам, 20 ногатам, 50 резанам.[84]
— А в мене… є шапка кунья! Віддай Івану. Ось вона! — Гордята витяг з-під сорочки шапку.
— Кунья? — Очі Кильчині жваво засяяли. Певно, нагадав їй цей уламок колишнього побуту давнє… — То йди до нього сам.
— А ти слово за мене скажи. Скажи, Килько…
— Замовлю, голубе… Тільки ж ти і мене не забудь… Яку мідницю кинь і мені… Знаєш-бо…
— Та й не тільки мідницю!.. Я гривну коли що.
На другий день стара Килька розшукала Гордяту. Принесла йому в борг грошей — п'ять гривен. Під резани…
Загули-загуділи на дворищі старого Бестужа дудники і гуслярі. Звився над кручами передзвін дівочих голосів.
На Гордятиних заручинах веселився увесь гончарний кінець Подолу. А в Гордяти на серці камінь заліг… Довколишній світ начеб перемінився. Чи то сонце пригасло, чи небо потьмяніло. Оглядав іншими очима хату. Була вона сирою, темною, з перекошеними вікнами, погрузлою у землю до вікон. Навіть свіжість Мілеїного лиця не розганяла смутку на серці від того видовища.
Подумки рахував: має боргу п'ять срібних гривен і зверх них мусить щороку платити півтори гривни, доки розборгується…
Як той сокіл на прив'язі, якого підкидають угору і за шворку тягнуть назад…
Для Гордяти почалось нове життя.
Стиснувши зуби, цілісінькими днями крутив гончарний круг. Аж в очах мерехтіло. Навіть уві сні. Інколи йому снилося, що оті горшки, глеки, лагвиці, коновки наповнювалися його кров'ю, і він відчував у всьому тілі порожнечу… Воно робилося легким і затерпало — у ньому ж бо не лишалося ані краплини його крові! Тоді Ґордята уві сні кричав. І від того крику пробуджувався… Гіркота й безнадія виповнювали його душу. Може, воно таке і є — життя людське? Може, та гіркота і та безнадія й матір його задушили? Тепер би він зрозумів її…
Відколи половецькі вежі кочують у Подніпров'ї, такої ганьби ще не бачив половецький народ. Наймолодша ханум грізного хана степів — Ітларя, дочка могутнього переяславського князя Мономаха — утекла із його великої білої вежі. Утекла із конюхом, якого треба було ще тоді, під Черніговом, повісити на осиковій гілляці або придавити каменем до дна Десни. Ханум утекла сама і понесла із собою в череві ханське дитя…
Ітларь сповістив брата свого Китана. Небачена ганьба! Була б просто наложницею, рабою, як колись біла бояриня, не дбав би так про свою честь. А тут — жона, котру йому дали як запоруку миру з русичами.
Ітларь сидів у своїй спорожнілій білій вежі, як пійманий шуліка. Не відкидав пологу, не велів піднімати повстяного дашка угорі юрти. Морозяне повітря й без цього вистуджувало його душу.
Сидів у напівтьмі, у повній тиші. Так ясніше випліталися думки…
За законом свого роду мав, упіймавши обох, убити. Але ж вийшло так, що той конюх-раб Слав'ята і Рута давно, певно, змовились і підговорили бранців, щоб мовчали. Мовчали і половецькі люди.
Коли кочів'я перебиралося на друге місце, за Сулу, вони тоді й зникли. Доки йшли, доки ставили свої вежі, ніхто не думав доглядати за жоною хана, яка поїхала вперед зі своєю челяддю і рабами. Велика ханум — велика повелителька орди. Хто посміє за нею наглядати? Її ім'я звучало тут поряд з іменем Мономаха, від якого нишкли степи.
Лише за кілька днів нутукчини — розпорядники кочів'їв, — що пригнали слідом за вежами худобу за Псло, здогадались, що юрта великої ханум порожня.
Боялися сказати Ітларю. Боялися кари. Але кара настигла усіх. Спочатку дістала вона бранок-челядниць. Вони всі були русинками, впертими і мовчазними. Мовчали, коли їм сипали за пазухи жар. Мовчали, коли їх прив'язували докупи косами і заштовхували в прорублені на Сулі ополонки. Потім били канчуками нутукчинів і всіх, хто не сказав вчасно про втечу. Найостаннішою вкинули в ополонку стару чаклунку Відраду-Улу. Кажуть, це вона наспівувала молодій ханум чародійські пісні — про калиноньку червону, про зелену руту, яку вранці косар скосив косою.
Тепер Відрада-Ула співала тих пісень рибам, що задихалися під товстим шаром криги… Давно уже треба було отак з нею поговорити. Колись від тих пісень ошаліло збігла із ханського стойбища біла бояриня. Не захотіла жоною стати. Пожаліли тоді Відраду-Улу, бо знала вона трави степові і лісові і коріння цілюще — від недугів, і від ран, і від отрути. Рятувала хана і ханум, рятувала усіх…
Але тепер, коли втекла Княжа-Рута, не було прощення старій відьмі…