В ті часи імперія була неспокійною. Бунтував голодний люд у Цареграді, провінції грабували племена федератів-союзників — ісаври[91] та остроготи[92], бунтували рукомесники, яких визискували віндики-відкупники[93]. Бунтували колони-оратаї, православні християни й відступники од християнської віри монофізити[94]. Сварилися між собою патріархи, імператори і великі роди могутніх патриціїв. Усі домагалися золота, рабів, земель. Скарбниця ромейських царів остаточно оскуділа. Останній нащадок великого імператора Помпея — Анастасій — вигнав за межі імперії племена ісаврів і перестав сплачувати їхнім вождям золото (за мир треба було віддавати їм півтори тисячі фунтів золота). Тоді ісаври повстали. Шість років грабували й плюндрували імперію… Вибухнуло повстання городян і в столиці. Хтось підпалив іподром, коли там сидів Анастасій, хтось пожбурив у нього каменюкою… Голодний, обшарпаний люд розбивав статуї імператора та імператриці. Золота імперія хиталась. Анастасій привселюдно зняв із себе порфіру…
А в цей час повстали фракійські племена. До них приєдналися гунни і болгари з Подунав'я. Війська Анастасія були розгромлені під стінами Константинополя. Із скарбниці зникло останнє золото. Ватажок бунтарів Віталіан пересипав його п'ять тисяч фунтів у свої кишені. Через два роки по тому він знову привів повстанські армії під стіни імперської столиці…
Анастасій шукає спільників. Анастасій посилає гінців із дарунками до велеможного північного сусіда, володаря слов'янських племен. Князь Кий міцнив свою землю градками і зораними нивами. Грізний володар степу хозарський хан Трухан під ударами мечів слов'янських відкотився з Подніпров'я. Сусіда, який на очах могутніє, — твій завтрашній пекельний ворог. Але поки що в Анастасія вибору не було…
Бистроногі комоні слов'янської дружини з'явилися у Подунав'ї несподівано швидко. Слов'янські роди, що давніше осіли тут, виходили стрічати своїх побратимів з хлібом-короваєм на рушниках… Уся долина була заповнена слов'янами-оратаями… Слов'янська мова і пісні слов'янських дів линули хвилями Дунаю до берегів моря.
Дружина Києва тіснила племена гуннів, аланів, герулів… Дружинники не поспішали, де пройшли, там ставили городки й засіки. А там, де широкоплесий Серет з'єднувався з Дунаєм, зрубили великий городок і нарекли іменем свого князя — Києвець.
Імператор Анастасій чимшвидш поспішав назустріч Кию. Що надумав цей слов'янський вождь? Чим обернеться для імперії сія поміч від нього? Князь Кий зажадає тільки золота чи й земель?.. Чи, може, захоче поділити царський вінець?
Кий байдуже дослухався до передзвону золота, яке прислав йому Анастасій. Кий жадав дістати собі землі, що були заселені його сородичами-слов'янами… Для того й закріпив їх градками й засіками.
Анастасій брижив чоло. Це те, чого він найбільше боявся! Візантія може опинитися поряд із небезпечним сусідом. Києва земля простягнеться тоді від Дунаю до Дніпра, від теплого Понта до холодного Варязького моря, де також живе слов'янський народ… Анастасій гарячково розмислював…
А що нині робить хозарський каган[95] Трухан? Чому його табуни так далеко кочують від Подніпров'я і слов'янських городків та оселищ?
Коли ще вої Києві ламали списи під Цареградом із когортами бунтівного Віталіана, самотня галера з племінником імператора Анастасія і спадкоємцем трону Іпатієм причалила в гирлі Дніпра. Через кілька днів її узріли ромейські купці, що пригнали сюди зі степів Хозарії табуни худоби і гурти бранців — жон і дів, отроків і мужів болгарських, касозьких, слов'янських. Хозарські купчини розпродували полон, котрий взяли каган і його вельможі при нападах на сусідні землі.
Ромеї-купчини вказалрі Іпатію шлях до Трухана і дали йому своїх коней, сказавши:
— Спіши, бо каган Трухан нині зібрався йти від Танаїсу-Дону до великої Ітиль-ріки, яку по-слов'янськи називають Волгою.
Іпатій мчав через донські степи. І вже коло Манича догнав кагана. Пригощав п'янкими солодкими винами ромейськими, кидав під ноги оловири, шовки, брачини, дзвенів золотом у шкіряних мішечках. Жадібно блищали очі у Труханових жон. Руки і груди наложниць осявали привезені ромеями золоті верижиці, напалки[96], колти.[97]
Біла чалма плескатоголового кагана сяйнула коштовними наколами з оксамиту, граната, діамантів…
Вільно й багато живе великий каган хозарський! Але чому, кажуть, він убоявся слов'янського князя Кия, що по обидва боки Дніпра-Славути розселяє родаків своїх? Чому в кибитках великого кагана немає чарівної сестри князя Кия — білокосої Либеді? Увесь світ, либонь, знає про її красу. На дунайських хвилях линуть пісні про її сині очі і про вуста, що як коралі. Сам імператор Анастасій жадає висватати її за нього, за Іпатія. Та князь Кий не погоджується. Князь Кий нині толковин ромейського царя, і не час сваритися з ним… Він допомагає розгромити бунтівного Віталіана! Інше діло — каган. Цей ні з ким не зв'язав себе умовами. Вільний, яко вітер степовий. Не спиняє його ані булгарський спис, ані словенський меч, ані скрип гуннських возів, ні стріли войовничих касогів…
Каган Трухан п'янів від лестощів і вина. Свавільний дух у його войовничій душі розправляв крила.
Ще Іпатій не встиг виїхати, як Трухан лаштував сольбу до града Києвого, до братів князевих — Щека і Хорива. Велів передати слова:
— Хочу Либідь у жони.
Іпатій щасливо посміхався. Зрадіє Анастасій — каган Трухан ув'язався в хижу розмову з братами Києвими. А щоб не втратити впливу на кагана, Іпатій залишив при ньому радцем лукавого хитруна Євфімія, головного свого постельничого і підслуховувача.
Після цього поспішив назад. Під стінами Константинополя іде війна, усе може трапитись із порфіроносним дядечком, на випадок чого він, його законний спадкоємець, мусить встигнути перехопити порфіру до своїх рук. Може, аби швидше добутись царського престолу, піти на змову з Віталіаном?
Різні думки снували в голові Іпатія. Але в одному він був спільником Анастасія: князя словенського Кия треба остерігатись, треба його тримати на хозарській вервечці…
У граді Києвім старшинствував його менший брат Щек. Тихий на вигляд, завжди кусав знишка, яко повзуча гадюка. Від того й прозвали Щеком — тобто шипучий, яко гадина. Старший брат його Кий усім узяв — і розумом, і силою, і виглядом. Вдачею своєю був одкритий до людей — в очі говорив правду, ніби києм рубав. Того й Кий. Як не заздрити такому? І Щек люто заздрив йому. Щоб не відстати від нього, і собі побудував градок на горі, що височіла навпроти Києвої. Відтоді її прозивають Щекавицею.
Був у Кия ще один брат, якого люди називали Горивом, або Хоривом. Горив хотів перевершити своїх старших братів, бо також був заздрісним і гордим. І повелів зрубати собі градок на іншій горі, недалеко від Почайни. Того й звали його — Горив, або Горинич. А гору ту нарекли Горевицею, чи Хоревицею.
Брати очікували слушної години, аби вивищитись і собі у роді полянському. І ось оця година прийшла. Хозарин-гонець ударив чолом об поріг Щекового терема.
— Каган сказав: хочу Либідь у жони. А не віддаси — ордою піду.
— Бери, — відповів Щек, трохи подумавши.
— Ні, — раптом з'явилась у дверях терема білокоса Либідь. — Я чекаю свого судженого з походу на Дунай.
— Він не повернеться, — хмикнув гонець. — Лишиться разом з дружиною Кия на Дунаї. Там Кий уже й градок свій — Києвець — поставив.
Кинулась бігти білокоса Либідь на Києву гору, до Перунового дуба. Припала до кам'яних стіп ідола.
— Захисти! — благала.
Розметались її білі коси по землі. — Поверни князя назад із дружиною!
Перун ворухнув золотим вусом. Біля її ніг упала зграя голубів. Вона схотіла одного, прив'язала до ніжки чорну стьожку і пустила в небо. Квилила молилась, яко чаїця. Посилала свої закляття Землі і Небу, Вітру і Зоряній Ночі.
— Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному. Замикаєш ти комори, двірці й хлівці, палаци й хороми. Замкни Києвим ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі…
91
Ісаври — народ, союзний з Візантією, що дав династію візантійських імператорів, засновану Левом III, прозваним Ісавром. За її правління зміцніло становище Візантії.
92
Остроготи (остготи, грейтунги) — відгалуження германського племені готів. Жили в Причорноморських степах. Після розпаду гунського союзу вдерлись до Італії і створили свою державу. В ній було збережено багато римських правових і політичних установ. У VI ст. була завойована Візантією.
93
Віндики — (від лат. vindico — вимагаю, позиваю) — люди, що позивали когось з метою повернути своє майно, яким хтось володів незаконно.
94
Монофізити — прибічники християнського вчення, яке виникло у Візантії в V ст. Трактували поєднання двох природ во Христі: поглинання людського начала божественним.
95
Каган — титул глави держави у древніх тюркських народів (печенігів, половців, хозарів і т. д.), а також пізніше у східних слов'ян і монголів.
97
Колт — давньоруська жіноча прикраса у вигляді порожнистої металевої підвіски, яка прикріплювалася до головного убору.