— Та вже до побачення, їдьте-їдьте! — бурчали ґноми, сердячись іще більше через те, що розлука з Ґандальфом таки справді їх засмутила.
Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї мандрівки. Кожен завдав собі на плечі по важкому клунку та міху, що випали йому при розподілі, повернувся спиною до світла, яке заливало прилеглі терени, й пірнув у ліс.
РОЗДІЛ VIII
МУХИ ТА ПАВУКИ
Вони йшли вервечкою. Стежка починалася немовби аркою з двох великих старезних дерев, які схилились одне до одного, утворивши вхід до тінявого тунелю, – вони були так сильно заглушені плющем і обліплені лишайником, що на їхньому гіллі виднілось лише кілька почорнілих листочків. Сама стежка виявилася вузькою і звивалася поміж стовбурів. Невдовзі світло, що пробивалося крізь арку, перетворилося на маленьку світляну цяточку далеко позаду, і тиша стала такою глибокою, що кожен крок гучно відлунював у лісі, а дерева, здавалося, нахилялися над ними, прислухаючись.
Коли їхні очі звикли до імли, вони почали дещо розрізняти обабіч стежки при якомусь тьмяному зеленавому півсвітлі. Іноді тоненькому сонячному промінчику щастило прослизнути крізь шпаринку в листі високо вгорі, обминувши навіть переплетені конари та сплутане гілля, й увігнатися перед ними в землю блискучою шпицею. Але це траплялося рідко, а невдовзі й зовсім припинилось.
У лісі водилися чорні вивірки. Коли гострозорі допитливі очі Більбо призвичаїлися до півтемряви, він став мигцем помічати, як вони відскакують од стежки й тікають за стовбури. Чути було також дивні звуки – рохкання, тупотіння та метушню в підліску і серед листя, яке подекуди лежало на землі височезними купами, – але хто видавав ті звуки, Більбо не міг роздивитися. Найогидніше, що вони побачили, – це павутиння: темне, щільне, надзвичайно товсте павутиння, яке куди не глянь напиналося поміж деревами чи обплутувало нижні гілки обабіч стежки. Воно ніде не перетинало стежки, але чи вона лишалася чистою завдяки якимось чарам, чи з якоїсь іншої причини – це їм було невтямки.
Минуло небагато часу – і вони почали ненавидіти ліс так само палко, як зненавиділи тунелі ґоблінів, але ліс, здавалося, лишав іще примарнішу надію на те, що він коли-небудь скінчиться. А вони йшли і йшли, безперестанку тужачи за сонцем та небом і прагнучи відчути на обличчі подув вітерцю. Повітря під кронами дерев було важке, затхле та застигле – навіть не сколихнеться. Це відчули навіть ґноми, котрі звикли жити під землею і часом подовгу не бачили сонця, – а гобітові, який хоч і жив у норі, але полюбляв проводити літні дні на свіжому повітрі, здавалося, що він от-от задихнеться.
Найгірше було вночі. Темрява ставала непроглядною – не такою, яку ви звете непроглядною, а непроглядною насправді: такою чорною, що дійсно не було видно нічого. Більбо спробував було помахати рукою перед самим своїм носом, але не побачив власної руки. А втім, це не зовсім правда, що вони нічого не бачили: вони бачили очі. Мандрівники спали, міцно притулившись один до одного, але по черзі вартували, – і коли настала черга Більбо, він спостерігав у навколишній темряві якісь вогники; часом чиїсь жовті, червоні чи зелені очі пильно розглядали його зблизька, а потім повільно гасли і зникали, щоб так само повільно розгорітися деінде. А часом вони зблискували серед гілля просто над його головою – і це було найстрашніше. Та найбільше Більбо не подобались очі відразливо безбарвні й булькаті. «Очі комах, — думав він, – аж ніяк не тварин, – тільки надто вже великі».
Хоча ще було не дуже холодно, вони спробували розпалювати вночі сторожове вогнище, але незабаром облишили це. Вогонь, здавалося, притягував зусібіч сотні й сотні очей, хоча їхні власники, хоч би хто вони були, дбали про те, щоб їх самих не було видно у відблисках полум’я. Та найгіршим було те, що вогонь приваблював тисячі темно-сірих і чорних метеликів, подекуди завбільшки мало не з долоню, які пурхали і дзижчали в них над вухами. Ті метелики були нестерпні – як і велетенські кажани, чорні, наче смола. Тож мандрівники не розпалювали багать, а куняли всю ніч, зіщулившись у несосвітенній моторошній темряві.
Усе це тривало, як здавалося гобітові, вже віки, – до того ж йому постійно дошкуляв голод, бо вони якнайпильніше економили харчі. Дні минали за днями, а ліс ніби й не мінявся – і мандрівники почали непокоїтися. Запаси харчів не бувають невичерпними – і їжа таки справді почала закінчуватися. Ґноми спробували стріляти у вивірок і змарнували чимало стріл, перш ніж пощастило поцілити в одну. Та коли її засмажили, вона виявилась огидною на смак – і на вивірок вони вже не полювали.
До того ж їх мучила спрага, бо в них лишалося мало води і вони жодного разу не натрапили на джерело чи струмок. Так їм і велося, аж поки одного дня путь їм перетнув швидкоплинний потік. Течія була сильна, але сам потік, якраз упоперек стежки, був неширокий, а ще він був чорний – чи здавався таким у темряві. Добре, що Беорн застеріг їх щодо нього – інакше вони б напилися з потоку, байдужг, якого він кольору, і наповнили б його водою спорожнілі міхи. А тому вони лише застановилися, як через нього перебратися, не вступивши у воду. Колись тут був дерев’яний місток, але він прогнив і завалився, лишивши по собі тільки обламані стовпчики біля берега.
Більбо став над водою на коліна і, вдивляючись у темряву, скрикнув:
— На тому березі човен! От якби він був по цей бік!
— І далеко до нього, як ти гадаєш? — спитав Торін, бо ґноми нарешті зрозуміли, що Більбо має найгостріший зір серед усіх.
— Зовсім недалеко. Не більш як дванадцять кроків.
— Дванадцять кроків! Я думав – принаймні тридцять, але мої очі вже не ті, що сто років тому. Втім, що дванадцять кроків, що миля – однаково. Ми не можемо перестрибнути через струмок і не ризикнемо перебрести його чи перепливти.
— Уміє хтось із вас закидати мотузку?
— А яка з того користь? Навіть якщо ми зможемо зачепити човна (у чому я сумніваюся), то він, напевно ж, прив’язаний.
— Не думаю, що він прив’язаний, — відказав Більбо, — хоча, звісно, в такій темряві я не можу бути певен. Але виглядає так, ніби його просто витягнули на берег, у найнижчому місці, де стежка спускається до води.
— Найсильніший – Дорі, проте Філі наймолодший і має ліпший зір, — вирішив Торін. — Ходи-но сюди, Філі, – чи бачиш ти човна, про який каже пан Торбин?
Філі здалося, що він бачить, – і, коли він сяк-так прицілився, що забрало багато часу, йому подали мотузку. Вони мали кілька мотузок і до кінця найдовшої прив’язали один із великих залізних гаків, якими зазвичай чіпляли клунки до ременів у себе на плечах. Філі взяв гак у руку, розмахнувся і метнув його через потік.
І гак зі сплеском упав у воду!
— Недоліт! — озвався Більбо, вдивляючись у протилежний берег. — Ще півкроку – і ти б закинув його в човен. Спробуй-но ще раз. Не думаю, що чари такі сильні, аби зашкодити тобі, якщо ти лише доторкнешся до мокрої мотузки.
Філі витягнув гак на берег і знов узявся за нього, все-таки трішки вагаючись. Цього разу він жбурнув його з великою силою.
— Спокійно! — сказав Більбо. — Тепер ти закинув гак аж за дальній борт. Тягни помаленьку.
Філі поволі потягнув за мотузку, і через якийсь час Більбо гукнув:
— Обережно! Гак лежить на борту – аби лише він зачепився.
І гак зачепився. Мотузка напнулася, Філі смикнув її на себе – але марно. Йому на допомогу прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Ґлоїн. Вони тягли й тягли – і раптом усі попадали на спини. Втім, Більбо був напоготові – він схопився за мотузку і якимось прутиком затримав маленького чорного човника, який рушив був за водою.
— Допоможіть! — скрикнув він, і Балін саме вчасно вхопився за човен, якого ледве не віднесло течією.
— Усе-таки він був прив’язаний, — сказав Балін, дивлячись на обривок линви, що звисав із човна. — Чудова робота, хлопці, й добре, що наша мотузка виявилася міцнішою.