— Та ну вас, Веселий Народе! — сказав Більбо, визираючи з вікна. — Котра ж то година ночі? Ваша колискова розбудить і п’яного Ґобліна! Та все одно дякую вам.
— А твоє хропіння розбудить і мертвого дракона – та все одно дякуємо тобі, — передражнили його зі сміхом. — Уже наближається світанок, а спиш ти від самого вечора. Може, завтра ти зцілишся від утоми.
— Навіть короткий сон у домі Ельронда цілющий, — відказав він, — але я б хотів зажити повну дозу. Ще раз на добраніч, мої прекрасні друзі!
І він знову шаснув у ліжко й проспав до пізнього ранку.
У цьому домі його втома швидко минула, і він досхочу нажартувався й натанцювався з ельфами долини, і зрання, і проти ночі. Але навіть тут він не міг уже довше баритися – з думки йому не йшов рідний дім. Тому через тиждень він попрощався з Ельрондом і, вмовивши його прийняти бодай скромні дарунки, поїхав із Ґандальфом далі.
Вони навіть не встигли виїхати з долини, як небо попереду потемніло, з заходу налетів вітер і вперіщив дощ.
— «Травень веселий», – ще б пак! — скривився Більбо, коли дощ шмагонув йому в обличчя. — Та легенди лишилися позаду, і ми вертаємося додому. Гадаю, це перша прикмета, що домівка вже близько.
— Попереду ще довга дорога, — зауважив Ґандальф.
— Але це остання дорога, — відказав Більбо.
Вони під’їхали до річки, що позначала межу Дикого Краю, і спустилися крутим берегом до броду, який ви маєте пам’ятати. Річка здулася від талих вод і цілоденного дощу, але вони якось перебрели її й подалися далі, до кінцевої зупинки своєї мандрівки, бо вже вечоріло.
Усе було так само, як і раніше, тільки поменшало товариства і балачок, та ще цього разу обійшлося без тролів. Дорогою Більбо раз у раз пригадував події, які трапились у тому чи іншому місці, та слова, сказані при цьому, – йому здавалося, що відтоді минув не рік, а Цілих десять, – тож, звісно, він одразу впізнав місце, де в річку шубовснув поні, а вони звернули вбік і вскочили у препаскудну пригоду з Томом, Бертом і Віллі.
Неподалік від дороги Ґандальф і Більбо знайшли місце, де закопали тоді золото тролів, – ніхто його й не торкнувся.
— На мій вік мені вистачить, — сказав Більбо, коли вони відкопали золото. — Ліпше візьми його ти, Ґандальфе. Не сумніваюсь, ти зумієш знайти йому вжиток.
— Авжеж зумію! — відказав чарівник. — Але найкраще – поділити порівну! Може трапитися, що в тебе виникне більше потреб, аніж ти гадаєш.
Тож вони склали золото в мішки і нав’ючили їх на поні, яким це аж ніяк не сподобалося. Тепер вони просувалися повільніше, бо майже весь час ішли пішки. Але довкола все зеленіло і буяла трава, по якій гобіт брів із великим задоволенням. Він обтирав обличчя червоним шовковим носовичком – ні, не своїм власним (у нього не залишилося жодного), а позиченим в Ельронда, – бо разом із червнем прийшло літо і стояла спека.
Оскільки все на світі має свій кінець, і навіть ця історія, нарешті настав день, коли перед їхніми очима розіслався край, де Більбо народився і виріс, де він як свої п’ять пальців знав кожен клаптик землі, кожне дерево. Піднявшись на кручу, він розгледів удалині рідний Пригірок і раптом зупинився й продекламував:
Ґандальф пильно поглянув на нього.
— Мій любий Більбо! — промовив він. — Що з тобою? Ти вже не той гобіт, що був колись.
Ось уже вони перейшли через міст, проминули млин на річці й опинилися простісінько перед дверима до нори Більбо.
— Матінко моя! Що відбувається? — скрикнув він.
Під дверима метушилася сила-силенна народу, статечного та миршавого, й багато хто заходив і виходив – навіть не витираючи ніг об килимок, як із прикрістю помітив Більбо.
Хоч який був здивований він – однак вони здивувалися ще більше. Він повернувся в розпал аукціону! На хвіртці висіло велике оголошення, де чорним по білому було зазначено, що «22 червня пп. Грабар, Грабар і Норчук продаватимуть із аукціону майно покійного Більбо Торбина, есквайра, Торбин Кут, що під Пригірком, Гобітон. Початок торгів – рівно о десятій». Саме наближався час другого сніданку, і більшість речей уже було продано – за різну ціну, від безці-ні до півдарма (як частенько трапляється на аукціонах). Між іншим, кузени Більбо Саквіль-Торбини саме вимірювали його кімнати, щоб перевірити, чи вмістяться там їхні власні меблі. Словом, Більбо визнали зниклим безвісти, і не всі відчули докори сумління, коли виявилося, що це припущення помилкове.
Повернення пана Більбо Торбина спричинило справжній переполох, як біля Пригірка, так і в Загір’ї й Заріччі, – то була далеко не одноденна сенсація. Втім, юридична тяганина тривала ще кілька років. І з великим зволіканням пана Торбина було офіційно визнано живим. Тих, хто зробив на торгах особливо вигідні придбання, ще треба було в цьому переконати, і врешті-решт, аби заощадити час, Більбо довелося самому викупити майже всі свої меблі. А от чимало його срібних ложок таємничим чином зникло невідомо куди. У глибині душі Більбо підозрював, що то справа рук Саквіль-Торбинів. Вони, до речі, так і не визнали, що повернувся справжній Торбин, і залишилися з ним у напружених стосунках. їм таки дуже кортіло оселитись у його чепурній гобітській норі.
Власне, Більбо виявив, що втратив не лише срібні ложки – він втратив репутацію. Щоправда, гобіт назавжди залишився другом ельфів, його шанували ґноми, чарівники та інші пройдисвіти, але він уже не був «статечним», як раніше. Фактично, всі гобіти, котрі жили поруч, вважали його «дивакуватим» – окрім його племінників і племінниць по Туковій лінії, але навіть їхньої з ним дружби старші не схвалювали.
Щиро кажучи, його це анітрохи не хвилювало. Він був цілком задоволений життям, і чайник у нього свистів на вогні ще мелодійніше, ніж у безтурботні дні перед Неочікуваною гостиною. Свій маленький меч він почепив над камінною полицею. Кольчугу повісив на вішаку в передпокої (а згодом – віддав до музею). Майже все золото і срібло пішло на подарунки, як практичні, так і екстравагантні, – це певним чином пояснює прихильність до нього племінників ф і племінниць. Лише чарівний перстень він зберігав у великій таємниці, бо користувався ним здебільшого тоді, коли з’являлися небажані відвідувачі.