Щойно в місті побачили пліт, зв’язаний із діжок, як від паль відпливли човни і з них загукали до стернових. Ті кинули канати, човнярі налягли на весла — і невдовзі пліт перетягнули з бистрини за високий мис у невеличку затоку міста Озерного. Причалили діжки біля мосту, неподалік од берега. Незабаром із півдня надійдуть люди і деякі кадуби заберуть, а деякі наповнять різним принесеним ними крамом, щоби доправити його течією вгору до палацу Лісових ельфів. Наразі ж барила залишили на воді, а ельфи-плотарі та човнярі пішли бенкетувати до Озерного.
Ну й здивувалися би вони, якби побачили, що коїлося на узбережжі після їхнього відходу, коли споночіло. Передусім Більбо перерізав мотузку на одній із діжок, підштовхнув її до берега і зняв покришку. Почулися стогони, і звідти виповз украй нещасний ґном. У його заяложеній бороді позаплутувалася волога солома, тіло було потовчене та затерпле, все в синцях і саднах, так що він ледве спромігся стати на ноги, дошкандибати мілиною до суші й зі стогоном повалитися на берег. На вигляд він був такий зголоднілий і здичавілий, ніби пес, якого припнули на ланцюг біля буди і лишили так на цілий тиждень. То був Торін, але впізнати його можна було лише завдяки золотому ланцюжку та каптуру, колись небесно-блакитному, а тепер брудному та обшарпаному, з побляклою срібною китичкою. Ґном навіть не відразу зміг бути чемним із гобітом.
— Ну що, живий ти чи мертвий? — спитав Більбо доволі гостро. Напевно, він забув, що сам принаймні раз добре поїв, на відміну від ґномів, а також міг вільно рухати руками та ногами, не кажучи вже про змогу дихати на повні груди. — То ти на волі чи ні? Якщо хочеш їсти і якщо ця дурна пригода ще тобі не набридла — зрештою, вона таки твоя, а не моя, — тобі слід поплескати себе руками, розтерти ноги і спробувати допомогти мені повитягати інших, доки ще є час!
Звісно, Торін розумів, що Більбо має рацію, тож, іще трішки постогнавши, підвівся на ноги і сяк-так допоміг гобітові. Вовтузячись поночі в холодній воді, вони з великими труднощами та морокою розшукували потрібні діжки. На стукіт і гукання відізвалося тільки шестеро ґномів. Їх розпакували і допомогли їм дістатися до берега, де вони посідали чи полягали, щось бурмочучи та стогнучи. Мокрі, перекуйовджені та зсудомлені, вони ледве могли усвідомити, що вже вільні, й належно подякувати за це.
Двалінові та Балінові дісталося найбільше — їх навіть годі було просити допомагати іншим. Біфур і Бофур були не такі потовчені та сухіші за всіх, але вони полягали, не бажаючи й пальцем поворухнути. Зате Філі та Кілі, молоді (як на ґномів) і особливо ретельно запаковані в маленькі барильця та добре обмощені соломою, вилізли на білий світ більш-менш бадьорими, відбувшись лишень синцем-двома та затерплими ногами, які швидко відійшли.
— Сподіваюсь, що вже ніколи не нюхатиму яблук! — заявив Філі. — Моє барило геть пропахло ними. Постійно відчувати яблучний дух, коли тобі важко поворухнутися, холодно і нудить од голоду, — від цього можна збожеволіти. Зараз я здатен їсти будь-що на світі, аж поки наїмся, — та тільки не яблука!
Нарешті, за добровільною допомогою Філі та Кілі, Торін і Більбо познаходили й повитягали з діжок решту компанії. Бідолашний товстун Бомбур або спав, або був непритомний, а Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн наковталися води і здавалися напівмертвими — всіх їх, безпорадних, довелося поодинці перенести на берег.
— Ну от! Ми знову разом! — сказав Торін. — І гадаю, нам слід подякувати нашій щасливій зорі та панові Торбину. Я певен, він має на це право, хоча мені б хотілося, щоб він улаштував нам зручнішу мандрівку. Втім — усі ми ще раз щиро до ваших послуг, пане Торби-не! Поза сумнівом, наша вдячність посилиться, коли поїмо та відновимо сили. А тим часом — що далі?
— Пропоную податися в Озерне, — відповів Більбо. — Що ж іще?
Нічого іншого, звісно, й не могло бути запропоновано, — тож, полишивши решту, Торін, Філі, Кілі та гобіт рушили берегом до великого мосту. До нього була приставлена сторожа, але вартувала вона не дуже пильно, бо в цьому вже давно не було потреби. Якщо не зважати на поодинокі сварки з Лісовими ельфами щодо річкового мита, то мешканці міста були з ними друзями. Ніхто інший поблизу не мешкав, а дехто з молодших городян відверто висловлював сумніви, що в Горі живе якийсь дракон, і сміявся з бабунь і стариганів, котрі запевняли, ніби замолоду бачили, як він пролітав у небі. З огляду на це не дивно, що вартові пиячили собі та реготали біля вогнища в хатинці й не чули ні як випаковувалися ґноми, ні як наблизилося четверо розвідників. Сторожа страшенно здивувалася, коли у дверях з’явився Торін Дубощит.
— Хто ви такий, і чого вам треба? — закричали вони, схопившись на ноги й намацуючи зброю.
— Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — прорік ґном гучним голосом, — він і виглядав, як король, незважаючи на обшарпану одежу і заяложений каптур. На його шиї та поясі мерехтіло золото, його очі були темні та глибокі. — Я повернувся. Я хочу бачити Правителя міста!
Вартові страшенно захвилювалися. Хто дурніший, вибіг із хатинки, ніби сподіваючись, що Гора серед ночі зазолотиться і води озера відразу стануть жовтими. Наперед виступив їхній капітан:
— А це хто такі? — спитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.
— Сини моєї сестри, — відповів Торін, — Філі та Кілі з племені Даріна, а також пан Торбин, який прибув з нами із Заходу.
— Якщо ви прийшли з миром, то складіть зброю! — звелів капітан.
— Ми беззбройні, — відказав Торін, і то була чиста правда: ножі в них відібрали Лісові ельфи, і славний меч Оркріст — теж. Тільки у Більбо був його кинджал, схований, як завжди, але він нічого про це не сказав. — Зброя нам непотрібна — нам, хто нарешті вертається у свої володіння, як було провіщено за давнини. Та ми б і не змогли битися зі стількома. Відведіть нас до вашого Правителя!
— Він на бенкеті, — відрубав капітан.
— Тим паче відведіть! — вибухнув Філі, якого брала нетерплячка від цих церемоній. — Ми підтоптались і зголодніли після довгої дороги — із нами хворі супутники. Тож покваптесь, і більше ні слова — інакше ваш Правитель покарає вас.
— Гаразд, ходіть за мною, — скорився капітан і в супроводі шістьох людей повів їх мостом і через браму — на міський ярмарковий майдан. Власне, то було широке тихе плесо, оточене високими палями, на яких були зведені найбільші в місті будинки, та довгим дерев’яним причалом із багатьма східцями й містками, які вели до води. В одному великому палаці (то була ратуша) сяяло багато вогнів і лунав голосний гомін. Вони ввійшли у двері й зупинилися, кліпаючи очима від яскравого світла і розглядаючи довгі столи, за якими сиділо багато народу.
— Я Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — голосно гукнув із дверей Торін, перш ніж капітан устиг щось сказати.
Усі підхопилися на ноги. Правитель міста зіскочив зі свого великого крісла. Та ніхто не був здивований більше за ельфів-плотарів, котрі сиділи в дальньому кінці зали. Протиснувшись до Правителевого столу, вони закричали:
— Це полонені нашого короля, втікачі, ґноми-волоцюги, про яких не скажеш жодного доброго слова, — вони тиняються лісами та чіпляються до ельфів!
— Це правда? — запитав Правитель.
Власне, він вважав цю версію набагато вірогіднішою, ніж повернення Короля під Горою (якщо такий узагалі існував).
— Правда те, що нас незаконно захопив у полон Король ельфів, коли ми прямували до нашого рідного краю, і безпідставно ув'язнив нас, — відповів Торін. — Але ні замки, ні засуви не завадять тому, хто повертається в отчий дім, як було провіщено за давнини. Крім того, це місто не належить до Королівства Лісових ельфів. Я звертаюся до Правителя міста озерних людей, а не до плотарів Короля ельфів.
Правитель завагався і забігав очима по залі. Король ельфів мав великий вплив у цих краях, і Правитель не бажав із ним ворогувати, до того ж він не надто забивав собі голову старими піснями: його цікавила торгівля та податки, вантажі та золото — цим інтересам він і був зобов’язаний своєю посадою. Проте решта городян була іншої думки — і невдовзі питання вирішили без його участі. Новини поширилися містом зі швидкістю пожежі. У ратуші та під її вікнами галасували люди. З причалів долинав тупіт безлічі квапливих ніг. Дехто почав співати уривки старих пісень про повернення Короля під Горою, — те, що прибув Трорів онук, а не сам Трор, їх анітрохи не турбувало. Пісню підхопили інші — й вона голосно та розкотисто залунала над озером: