— Я поїм пізніше. Маю намір попрацювати.
Якусь мить Леонард вагається, а тоді невдоволено киває. Її робота — святе. Однак те, що Вірджинія відмовляється їсти, — недобрий знак.
— Від ланчу ти вже не відкрутишся, — каже він. — Від справжнього ланчу — із супом, пудингом та всім іншим. Доведеться — годуватиму силоміць.
— Гаразд, з’їм я твій ланч, — відповідає Вірджинія різко, але беззлобно.
Вона висока, струнка й прекрасна у своєму халаті; у її руці парує чашка кави. Досі Леонард часом чудується їй. Цілком можливо, що вона найрозумніша жінка в Англії. Її книжки, мабуть, читатимуть ще не одне сторіччя. Він палко вірить у це. І вона його дружина. Це вона, Вірджинія Стівен, бліда, висока й дивовижна, наче зійшла з картини Рембрандта чи Веласкеса, з’явилась у кембриджській кімнаті свого брата двадцять років тому в білій сукні й тепер стоїть перед ним уже як Вірджинія Вулф. Вона неймовірно постаріла за останній рік, мовби з-під її шкіри випустили все повітря. Зробилася кощавою та виснаженою. Подібною до статуї з пористого сіро-білого мармуру. Так, вона зберегла величну поставу, витончені форми та місячне сяйво, що завжди струменіло від неї і вражало всіх довкола, проте розгубила всю красу.
— Гаразд, — каже Леонард. — Працюватиму далі.
Вірджинія крадькома, щоб не привернути увагу Неллі (чому вона завжди так стримано поводиться з прислугою і весь час винувато її уникає?), піднімається нагору. Заходить до кабінету й обережно зачиняє за собою двері. Нарешті в безпеці. Вона розсуває фіранки. Там, за вікном, мирно спочиває й снить про себе поважний Річмонд. Квіти доглянуто, живоплоти підстрижено, віконниці наново пофарбовано, хоч вони й так мали пристойний вигляд. За шторами й жалюзі сусідньої вілли з червоної цегли точиться буденне життя її мешканців, з якими вона так і не познайомилася. Вірджинії маряться огорнені присмерком кімнати й легкий запах пересмаженої їжі. Вона відвертається од вікна. Якщо їй удасться зберегти міцність духу та ясність розуму, якщо її вага буде щонайменше шістдесят кілограмів, то вона зможе переконати Леонарда повернутися до Лондона. Багаторічне лікування тишею та спокоєм поміж клумб із дельфінієм і червоних заміських будиночків Леонард неодмінно визнає успішним, а її — цілком придатною до міського життя. Ланч… Так, вона прийде на ланч. Їй слід було поснідати, але це призвело б до неминучого й неприпустимого зіткнення з настроєм Неллі. Якусь годину вона писатиме, а тоді чогось поїсть. Нехіть до їжі — це гріх, своєрідний наркотик: натще Вірджинія почувається легкою, вільною та розважливою, готовою до боротьби. Вона допиває каву, ставить чашку на стіл і потягається. Це особливі моменти — прокинутися з передчуттям приємного дня й настроїтися на робочий лад. Можливості необмежені, попереду — цілі години. Її мозок починає активно працювати. Ану ж саме цього ранку, просіявши мул та пісок, вона таки добереться до золота?! Вірджинія відчуває в собі щось непоясненне, мало не другу себе чи, точніше, свою копію, набагато чистішу від неї. Якби вона вірила в Бога, то назвала б це душею. У всякому разі, це щось більше за здоровий глузд та емоції, більше навіть за життєвий досвід, одначе воно проходить крізь них блискавими жилами, подібними до струменів розтопленого металу. Це внутрішній дар, якому відкриваються всі живі таємниці світу, бо він має ту саму природу. Якщо Вірджинії пощастить, то саме цей дар допоможе їй творити. Писати в такому стані — найбільше задоволення для неї, проте воно з’являється так само раптово, як і зникає. Іноді Вірджинія бере ручку й та сама веде її по сторінці, а іноді доводиться усвідомлювати, що вона звичайна жінка в хатньому халаті, перелякана й розгублена, з ручкою в руках та певними технічними навичками, але без найменшого уявлення, як почати і що писати.
Вона бере ручку.
Місіс Делловей сказала, що купить квіти сама.
Місіс Браун
Місіс Делловей сказала, що купить квіти сама.
Люсі й так мала багато справ. Іще ж двері треба зняти із завіс: прийдуть кур’єри з «Рамплмаєра»[12]. «А втім, — подумалося Клариссі Делловей, — який погожий ранок видався — свіжий, наче навмисно створений для діточок на пляжі».[13]
Лос-Анджелес, 1949 рік.
Лора Браун намагається втекти від себе. Ні, не зовсім так — вона, скоріше, намагається повернутися до себе, діставши доступ у паралельний світ. Вона кладе книжку собі на груди обкладинкою догори. Уже її спальня (точніше, їхня спальня) видається Лорі не такою пустою й трохи реальнішою, бо літературна героїня на ім’я місіс Делловей пішла купувати квіти. Лора скидає оком на годинник, що стоїть на шафці біля ліжка. Уже далеко по сьомій. Навіщо вона взагалі купила цей огидний годинник із квадратним зеленим циферблатом у прямокутному саркофазі з чорного бакеліту[14]? Це ж дурниця! І як їй не сором читати цього ранку! Сьогодні ж Денові вродини! Їй годилося б устати, сполоснутися під душем, одягтися й приготувати Денові та Річі сніданок. Вона чує, як унизу чоловік сам щось готує й вовтузиться з Річі. Їй давно слід було спуститися до них, чи не так? Лора мала б уже стояти біля плити, у новому хатньому халаті, і підтримувати жваву, невимушену розмову. Одначе, розплющивши очі лише кілька хвилин тому (після сьомої!), ще в напівсні, схожому на далекий розпульсований механізм, що невпинно бухає, немов велетенське механічне серце, підсуваючись, здається, ближче й ближче, вона відчула якийсь досі не знаний холод і зрозуміла, що день буде важким. Їй знову доведеться переборювати невіру в себе й у реальність цього будинку, тож не випадково, помітивши на шафці нову книжку, яка лежала поверх дочитаної вчора, вона механічно сягнула по неї, наче читання було найпершим і найважливішим сьогоднішнім завданням, єдиним можливим способом перейти від сну до виконання обов’язків. Лора вагітна, а тому може дозволити собі певні слабості. Наприклад, читати досхочу, ніжитися в ліжку, плакати й сердитися без причини.
14
Бакеліт — синтетична смола, яку використовують для виготовлення електроізоляційних матеріалів і пластмасових виробів.