Замість сніданку вона спече Денові розкішний святковий торт, випрасує найкращу скатертину, поставить посеред столу великий букет квітів (можливо, троянд), а довкола вази розкладе подарунки. Цього ж досить, щоб спокутувати провину, чи не так?
Вона прочитає ще одну сторінку. Тільки одну — просто щоб заспокоїтись і прийти до пам’яті. І відразу встане.
Як же хороше! Як чудово поринути в такий ранок! Її завжди переповнювали схожі відчуття, коли під слабке скрипіння завіс, яке почулось і цього разу, вона навстіж відчиняла свої французькі вікна і з головою занурювалась у свіже повітря Бортона. Яким же свіжим, яким спокійним (не те що тепер!) було повітря у таку вранішню годину! Наче дотик хвилі, ні, наче поцілунок хвилі, таке ж прохолодне, навіть різке, і водночас (принаймні їй, вісімнадцятирічній дівчині, тоді так здавалося) сповнене відчуття свята. З цими думками вона й далі стояла біля вікна, чекаючи, що от-от щось трапиться. Вона дивилася на квіти, на дерева, закутані в дим, на гайвороння, яке то здіймалося високо в небо, то знову опускалося на землю, аж раптом у вухах пролунав голос Пітера Волша: «Шукаєте свою мрію посеред овочів?» Так він, здається, сказав. «Я віддаю перевагу чоловікам, а не цвітній капусті», — начебто так відповіла вона. Мабуть, він промовив це одного ранку на терасі, куди вона вийшла після сніданку. Пітер Волш. Днями він має повернутися з Індії. Вона забула, коли саме — в червні чи в липні, бо його листи видавалися їй страшенно нудними. Кларисса пам’ятала тільки його дотепи. Його очі, кишеньковий ніж, усмішку, невдоволене буркотіння і, коли мільйони слів зовсім стерлися з її пам’яті, — яка дивина! — чудернацькі розмови, як оця про капусту.[15]
Лорі перехоплює дух. Це так прекрасно, це ж значно краще за… та, власне, будь за що. В іншому світі вона б, може, тільки те й робила, що читала. Але в цьому новому, шаленому світі немає місця для лінощів. Стільки всього покладено на карту й утрачено, стільки голів полягло!.. Лише п’ять років тому вони вважали, що й Ден загинув під Анціо[16], і, коли два дні по тому з’ясувалося, що Ден живий (у нього з тим бідолашним хлопцем з Аркадії просто були однакові імена), здалося, ніби він воскрес. Ден, такий м’який і щирий, як перше, зберігши, бачиться, навіть свій рідний запах, повернувся зі світу мертвих (усі, звісно ж, чули ті моторошні історії про Італію, Сайпан[17] та Окінаву[18], про матерів-японок, що спочатку вбивали своїх дітей, а потім самих себе, аби не попасти в полон). Коли він прибув до Каліфорнії, його зустріли зі ще більшим піднесенням, ніж звичайного героя. Він, за словами його власної стривоженої матері, міг би взяти тоді за дружину будь-кого — хоч переможницю конкурсу краси, хоч жваву догідливу дівчину, але через якийсь незрозумілий і навіть підступний виверт долі Ден став залицятися до старшої сестри свого найкращого друга, поцілував її та зрештою запропонував одружитися. Його обраниця була страшенною книголюбкою, схожою на іноземку, з темними, близько посадженими очима та римським носом. Коло неї ніхто ніколи не смалив халявок і не впадав; зазвичай її залишали на самоті — читати. Хіба могла вона відповісти «ні»? Хіба могла відмовити симпатичному добросердому хлопцеві, майже членові родини, воскреслому з мертвих?
16
Анціо — портове місто в Італії, де під час Другої світової відбулася операція військових сил США та Великобританії проти німців.