І от із Лори Зільської, віддюдькуватого дівчиська, що безперестанку читало книжки, вона обернулася на Лору Браун.
«Одну сторінку, — вирішує вона. — Лише одну». Вона ще не готова: завдання, які на неї чекають (одягти халат, розчесатися, спуститися в кухню), досі видаються їй надто примарними й ефемерними. Лора дозволить собі розкіш полежати в ліжку ще одну хвилинку, перш ніж ступить у новий день. Вона просто подарує собі трохи часу. Жінку переповнюють почуття, наче в грудях наростає великий вал, ніжно підхоплює її, викинуту на берег морську мешканку, і зі світу нищівної сили тяжіння повертає в рідну стихію шумливої брижуватої солоної води — у сліпучу невагомість.
Вона завмирає на тротуарі, пережидаючи фургон фірми «Дартналл». «Яка ж вона неймовірна жінка!» — думає про неї Скроуп Первіс (хоч знає її не краще, ніж своїх сусідів у Вестмінстері). Вона чимось нагадувала йому пташку — така собі жвава зелено-блакитна сойка, легенька й непосидюча, хоч їй уже й за п’ятдесят і після хвороби вона майже зовсім посивіла. Ось вона стоїть серед натовпу, не помічаючи його. Готується перейти дорогу, гордовито випроставши спину.
Кларисса певна, що коли проживеш у Вестмінстері — до речі, скільки? — понад двадцять років, то навіть посеред переповненої людьми вулиці чи прокинувшись уночі, починаєш відчувати, як завмирає серце перед самісінькими ударами Біг-Бена, наче перед якоюсь урочистою подією, ловиш оцю незрозумілу тишу, поринаєш у тривожне чекання (хоч кажуть, що ці відчуття може спричинити й звичайний грип). Ось, почалося! Спершу, як завжди, він награє приємну мелодію, а тоді вибиває годину, гучно й безповоротно. Олив’яні кола гойдаються в повітрі. «Які ми все ж дурні!» — майнула в неї гадка, коли вона ступила на перехід через Вікторія-стрит. Лише Богові відомо, за що ти тільки це любиш, бачиш те, що є, і вигадуєш, чого немає, бо навіть найвідлюдькуватіші опудала, відринуті суспільством бідняки, які сидять тепер на сходинках і пропивають усе, що ще не встигли пропити, відчувають те саме. Ось чому на них не мають ніякого впливу дивакуваті закони парламенту — вони люблять життя. Погляди перехожих, гамір, тупіт ніг, шелест; грюкіт та крики, рев моторів, шум екіпажів, автобусів, фургонів; шаркання ходячих реклам; музика духового оркестру й шарманки; а на додачу до цього гармидеру — гучний свист літака. Ось що вона так любить — життя, Лондон, оцей червневий день.[19]
Лора не може зрозуміти, як жінка, що написала ці слова й відчула таке, зважилася на самогубство. Що ж це коїться з людьми? Набравшись сміливості, наче перед стрибком у крижану воду, вона згортає книжку й кладе її на шафку біля ліжка. Хіба вона не любить сина й чоловіка? Звісно, любить, тож зараз устане й повеселіє.
Принаймні, думається Лорі, вона не цікавиться детективами чи любовними романами, а отже, розвиває свій інтелект. Тепер вона читає Вірджинію Вулф, усі її твори, книжку за книжкою, і зачарована цією жінкою, осяйною, ексцентричною та безмежно смутною, — жінкою, яка попри свою геніальність поклала в кишеню камінь і ввійшла в річку. Їй, Лорі, подобається уявляти себе (це один з її найбільших секретів) неординарною, ну, бодай трохи, хоч вона й розуміє, що такі солодкі підозри живуть мало не в кожній людині, стиснувшись, мов крихітні кулачки, які ніколи не розтуляються. Штовхаючи візочок у супермаркеті чи укладаючи волосся, вона часто питає себе, чи не відчувають інші жінки того самого: мовляв, ось велика душа, що пізнала і горе, і щастя; ось жінка, яка воліє опинитися деінде, але робить з обов’язку безліч щоденних безглуздих речей — вибирає помідори, сидить під феном у перукарні, і це в неї виходить найкраще. Війна закінчилася, старий світ вистояв, і наше завдання — заводити сім’ї, народжувати й виховувати дітей, створювати не просто книжки чи картини, а новий світ, світ порядку та гармонії, де діти почувалися б безпечно (коли не щасливо), де чоловіки, які бачили на власні очі жахіття, що їх навіть важко уявити, і боролися сміливо та самовіддано, поверталися б до теплих освітлених домівок, сповнених запаху парфумів і смачних страв.
Як же хороше! Як чудово поринути в такий ранок!
Лора встає з ліжка. Надворі погожий гарячий червневий ранок. Вона чує, як порається внизу її чоловік. Металева накривка цілується з краєм сковорідки. Коли Лора бере халат із блідо-блакитної шенілі, під ним виявляється крісло — присадкувате та широке, недавно оббите цупкою помаранчево-рожевою матерією й прикрашене ромбічними візерунками з декоративної шнурівки та помаранчево-рожевих ґудзиків. У цю вранішню червневу спеку, позбувшись халата, крісло у своєму новому яскравому вбранні, здається, й саме дивується тому, що воно крісло.