Лора спостерігає за ним крізь звивисті пасма цигаркового диму. Ні, вона не піде нагору й не втупить очі в книжку. Вона залишиться тут і зробить усе, що має зробити. Навіть більше.
Місіс Делловей
Кларисса виносить оберемок квітів на Спринґ-стрит. Їй уявляється Барбара в прохолодному присмерку по той бік дверей, яка живе собі далі у вимірі, що його Кларисса може назвати вже тільки минулим (певно, через Барбарин смуток та полиці зі стрічками на задній стіні), тоді як сама вона ступає в теперішнє, де є китайський хлопчик, що мчить повз неї на велосипеді; номер «281», виведений золотом на темному склі; зграйка голубів із лапками кольору олівцевих гумок (коли вона навчалася в четвертому класі, до їхнього кабінету залетів скажений голуб і налякав усіх мало не до смерті); Спринґ-стрит і сама Кларисса з величезним букетом квітів. Вона навідає Річарда (телефонувати марно, бо він ніколи не відповідає на дзвінки), а поки що вона йде й сором’язливо завмирає в чеканні неподалік від трейлера, з якого виглядала знаменитість. Там уже зібрався невеличкий натовп, здебільшого туристи. Кларисса опиняється обіч двох дівчат — в однієї волосся пофарбоване в канарково-лимонний колір, а в другої — у платиновий. Клариссі цікаво, чи вони навмисно обрали ці кольори, щоб бути схожими на сонце й місяць?
Раптом Сонце вигукує до Місяця:
— Це була Меріл Стріп, сама Меріл Стріп!
Кларисса мимоволі тріумфує. Вона мала рацію. Неймовірно приємно дізнатися, що твій здогад поділяють інші.
— Ні, — заперечує Місяць. — Сьюзен Сарандон[21].
«Неправда, — думає Кларисса. — Тоді вже Ванесса Редґрейв, але тільки не Сьюзен Сарандон».
— Аж ніяк, — наполягає Сонце, — то була Стріп, я точно знаю.
— А я тобі кажу — ні.
— Та вона, хай їй грець! Вона!
Кларисса винувато стоїть із квітами в руках, сподіваючись, що зірка вигляне знову, і водночас соромлячись власної цікавості. Не те щоб Кларисса побожно схилялася перед знаменитостями, принаймні не більше за інших, але цього разу вона не може встояти перед ореолом слави, ба навіть не просто слави, а фактичного безсмертя, яким повіяло на розі Макдуґал-стрит та Спринґ-стрит, коли тут з’явився трейлер із кінозіркою. Оці дві юнки поруч, двадцятирічні (як не молодші) й зухвало кремезні, з яскравими дешевими рюкзачками, оці дві юнки, що спираються одна на одну, дійдуть середніх літ, а потім постаріють, зсохнуться чи розповніють; цвинтарі, де їх поховають, рано чи пізно обернуться на руїну, поростуть бур’янами, якими вночі сновигатимуть нічийні собаки; і навіть коли від цих дівчат не залишиться нічого, крім кількох срібних пломб глибоко під землею, жінку з трейлера — хоч Меріл Стріп, хоч Ванессу Редґрейв, а хоч і Сьюзен Сарандон — усе одно вважатимуть за знаменитість. Вона існуватиме в архівах та книжках, а записи її голосу зберігатимуть серед інших коштовних реліквій.
Кларисса дозволяє собі почекати ще трохи, наче справжня дурепа-фанатка, охоплена бажанням побачити свого кумира. Ще трохи вона стерпить це приниження. Стоїть перед трейлером, тримаючи квіти, і спостерігає за дверима. А через лічені хвилини (власне, майже через десять, хоч у цьому й стидко признатися) обурено зривається з місця, ніби її хто тримав силоміць, і прямує до Річардової оселі за кілька кварталів звідси.
Колись цей район був осередком чогось нового й шаленого, чогось непристойного; з тутешніх кав’ярень та барів цілу ніч линув бренькіт гітар, а в книгарнях і магазинах одягу пахло так, як, на Клариссину гадку, мало б пахнути на арабських базарах, — сумішшю гною й ладану, якоюсь деревиною (кедром або камфорним лавром) та гнилими фруктами; тут напрочуд легко можна було собі уявити, що, помилившись дверима чи звернувши не в ту вуличку, опинишся віч-на-віч із долею — не з банальною загрозою пограбування чи фізичного насильства, а з чимось потворнішим, страхітливішим і тривалішим. Саме тут, на цьому перехресті, вони з дев’ятнадцятирічним Річардом — на той час не вельми симпатичним темноволосим парубком із різкими рисами обличчя, цупким поглядом та неймовірно довгою граційною блідою шиєю — стояли й сперечалися. За що? За поцілунок? Чи поцілував її Річард, чи їй тільки здалося, що він мав намір це зробити, а вона ухилилася? Тут, на розі цих двох вулиць, де раніше був магазин курильного приладдя, а тепер гастроном, вони поцілувалися чи не поцілувалися, але точно сварилися; і тут чи (трохи згодом) деінде вирішили припинити свій невеличкий експеримент, бо Кларисса жадала свободи, а Річарда… ну просто переповнювали прагнення, як, зрештою, завжди. Ті прагнення били через край. Вона сказала йому, що їхні літні походеньки — це лише літні походеньки. Нащо вона йому, така недоладна й боязка, з неприкметними грудьми (аж не вірилося, що він її справді хоче), до того ж їй було відомо про його найпотаємніші пристрасті й про те, що він мав Луїса — відданого йому Луїса, досить тямущого, з гарними сильними руками, гідного позувати самому Мікеланджело. Може, Річардові стосунки з нею взагалі були звичайнісінькою забаганкою поетичної натури? Ні, видовищної й серйозної колотнечі тоді не вийшло — тільки дрібна суперечка на розі вулиць. Однак уже тоді було зрозуміло, що вона не стане на заваді їхній дружбі. І все ж, озираючись назад, Кларисса усвідомлює, що саме тієї миті урвалося одне майбутнє й розпочалося інше. Того ж таки дня після сварки (а може, і до неї) вона купила собі пакетик ладану й ношену сіру куртку з альпакової[22] шерсті з кістяними ґудзиками у формі трояндочок. Ну, а Річард за якийсь час поїхав разом з Луїсом до Європи. «Цікаво, — думає Кларисса, — а куди ж поділася та альпакова куртка? Стільки років була, а тоді враз не стало».
21
Сьюзен Сарандон (нар. 1946) — американська кіноакторка, лауреатка премії «Оскар». Свої найвідоміші ролі зіграла після сорока років.