Вона звертає на Блікер-стрит, а потім на Томпсон-стрит. Цей район сьогодні намагається імітувати сам себе, ставши такою собі міні-пам’яткою для туристів, але Кларисса у свої п’ятдесят два знає, що за цими дверима й уздовж цих вуличок нема нічого визначнішого від буденного життя. Карикатурно, що кілька старих барів і кав’ярень, які досі працюють, силкуються підшитися одне під одного на догоду німцям та японцям, а магазини торгують приблизно однаковою дешевиною: сувенірними футболками, прикрасами під срібло й куртками під шкіру.
Підійшовши до будинку Річарда, Кларисса штовхає двері вестибюля, і на думку їй відразу спливає звичне для візитів сюди слово «вбозтво». Аж смішно від того, як точно це місце ілюструє поняття вбозтва. Воно тут таке очевидне й страшне, що злегка приголомшує її навіть по багатьох роках. Кларисса дивується йому так, наче перед нею якийсь рідкісний, видатний витвір, мистецький шедевр, незмінний та неповторний попри плин часу. Ось і тут ті самі побляклі жовто-бежеві стіни, подібні кольором до печива з марантового[23] борошна, та сама довгаста флуоресцентна лампа на стелі, яка розбризкує водяве світло. А те, що цей маленький, тісний вестибюль дешево й не дуже старанно відремонтували десять років тому, лише погіршило ситуацію. Значно погіршило. Білий брудний лінолеум у цеглинки та штучний фікус зробили його ще жалюгіднішим, ніж він, можливо, став би внаслідок природного занепаду. І тільки старі стінні панелі строкатого мармуру із сіро-блакитними прожилками й темно-жовтою димчастою плівкою, як на доброму визрілому сирі, оточені тепер огидними жовтявими стінами, нагадують про те, що цей будинок знав кращі часи й навіть уселяв у мешканців та відвідувачів певні надії: потрапивши сюди, можна було й справді повірити, що наближаєшся до майбутнього, яке того варте.
Вона заходить у маленький, надміру яскраво освітлений ліфт, обшитий металевими панелями під дерево, і натискає на кнопку п’ятого поверху. Двері ліфта зітхають і з гуркотом зачиняються. Ото й по всьому. Звісно, він же працює від часу до часу. Щиро кажучи, коли доводиться вилізати з нього й іти сходами, відчуваєш якесь полегшення. Кларисса натискає на кнопку з вищербленою білою літерою «В», і після нервового вагання двері знову грімко розчиняються. Їй страшенно не хотілося б зависнути в цій кабіні між поверхами; надто вже чітко вона уявляє собі довгі години чекання, крики про допомогу, звернені до мешканців, які розуміють, а може, й не розуміють англійської, захочуть чи не захочуть утрутитися, і німіє, наче перед лицем смерті, від моторошної думки про те, що має шанс надовго залишитися сама в цій сліпучій затхлій порожнечі, позираючи (а може, й ні) на своє викривлене відбиття в тьмяному круглому дзеркалі, закріпленому в правому верхньому куті. Куди краще, коли цей ліфт чесно відмовляється служити й ти спокійно собі долаєш п’ять сходових прогонів. Куди краще бути вільною.
Кларисса піднімається вгору з оберемком квітів, почуваючись стомленою й збентеженою новоженкою — чистою дівчиною. Вона ступає позубленими й вичовганими посередині сходинками, покритими дивним молочно-чорним матеріалом, подібним до гуми. Крізь вікно кожного з чотирьох сходових майданчиків можна побачити випрану білизну, яка сохне на мотузках: простирадла у квіточки, дитячий одяг, спортивні штани; усе начебто нове, але явно дешеве й таке огидне — не те що старомодні речі, як-от темні шкарпетки, вишукане жіноче спіднє, злинялий хатній халат та сліпучо-білі сорочки, цілком звичайні на перший погляд, однак дивовижні, немов доправлені з інших епох. «Убозтво, — знову думає Кларисса. — Просто вбозтво».
23
Маранта — рослина з роду марантових. З коріння деяких видів марант виробляють борошно й харчові добавки.