Коридор перед Річардовою квартирою пофарбовано в той самий колір марантового печива, що й вестибюль унизу, але викладено плиткою, уцілілою, мабуть, аж із початку сторіччя (лінолеум загадково уривається ще на другому поверсі); уздовж стін іде геометричний мозаїчний візерунок із блідо-жовтих квітів; у кутку самотньо валяється недокурок зі слідами червоної помади. Кларисса стукає в Річардові двері, прислухається, а тоді стукає знову.
— Хто там?
— Це я.
— Хто?
— Кларисса.
— О, місіс Д. Заходь.
«Хіба не час попрощатися із цим прізвиськом?» — думає Кларисса. Якщо сьогодні він буде в гуморі, вона неодмінно скаже йому: «Річарде, чи не здається тобі, що пора мене називати просто Клариссою?»
Вона відмикає двері своїм ключем. Чути, як Річард щось бурмоче в кімнаті збуджено-змовницьким тоном, наче розповідає комусь скандальні таємниці. Їй удається розібрати тільки одне слово — «кинутися», за яким вибухає низький рокітливий сміх, трохи мученицький, наче Річардові щось застрягло в горлі.
«Що ж, — гадає Кларисса, — сьогодні теж, мабуть, не найкращий момент для обговорення проблеми прізвиськ».
Як їй не сердитися на Евана та інших, хто вчасно вжив нові ліки, на всіх тих щасливчиків (звісно, у відносному розумінні), чий мозок вірус не сточив на мереживо? Як же їй не проклинати їх від імені Річарда, чиї м’язи та органи більш-менш уціліли завдяки новітнім науковим досягненням, а розум, на жаль, остаточно вийшов із ладу, вряди-годи даруючи своєму господареві трохи кращі дні серед поганих?
У його помешканні, як завжди, стоїть присмерк, страшенна задуха й гарячінь. Воно просякло шавлієвими та ялівцевими пахощами, якими Річард намагається притлумити сморід хвороби. Тут панує неймовірний безлад, а в коричневих абажурах ледь жевріють вогники підсліпуватих ламп потужністю не більшою за п’ятнадцять ватів. Яскравіших Річард просто не стерпів би. Потрапляючи сюди, неначе пірнаєш під воду. Кларисса пересувається кімнатами, немовби трюмом затонулого корабля. Її не здивувало б, якби повз неї в напівтемряві промайнув табунець маленьких сріблястих рибок. Ця квартира, здається, не має нічого спільного з будинком, у якому вона міститься. Коли Кларисса ступає всередину й зачиняє за собою великі скрипливі двері з чотирма замками (два з них поламані), то почувається так, буцім опинилася в іншому вимірі, у задзеркаллі, ніби вестибюль, сходи та коридор лишилися в іншому часі й просторі.
— Доброго ранку, — каже вона.
— А хіба ще ранок?
— Так. Уяви собі.
Річардів голос долинає з другої кімнати. Кімнат у квартирі тільки дві: кухня (куди потрапляєш із порога) і велика кімната, де минає Річардове життя (точніше, те, що від нього зосталося). Кларисса проходить через кухню, попри давню, як світ, плиту та здоровезну білу ванну, що тьмяно сяє, мов мармур, у вічному сутінку, крізь слабкий запах газу та несвіжої їжі, повз купи картонних коробок, набитих бозна-чим, і овальне дзеркало в позолоченій рамі, де (завжди відчуваєш шок, навіть коли ти цього сподіваєшся) мигтить бліде Клариссине відбиття. З роками вона навчилася просто ігнорувати дзеркала.
Ось італійська кавоварка, яку Кларисса купила йому. Зроблена з хромованої та чорної сталі, ця посудина помалу долучається тепер до запорошеної компанії невживаних речей. А ось і мідні каструлі (їх теж придбала вона).
Річард умостився в кріслі. Штори спущено, усі шість чи сім світильників запалено, дарма що світла від них не більше, ніж від звичайної настільної лампи. Річард — у дальньому кутку кімнати в чудернацькому фланелевому халаті (дорослій версії темно-синього дитячого халату, розмальованого ракетами й космонавтами в скафандрах), виснажений, величний і нестямний, наче сама втоплена королева[24], що вічно сяятиме на троні.
Бурмотіння припинилося. Річард сидить, трохи відкинувши голову назад і замружившись, мовби слухає музику.
— Доброго ранку, любий, — знову вітається Кларисса.
Він розплющує очі.
— Ви тільки гляньте на ці квіти!
— Це тобі.
— Невже я помер?
— Вони для вечірки. Як твоя голова сьогодні?
— Краще, спасибі.
— Ти спав?
— Не пам’ятаю. Так. Здається, спав. Дякую.
— Річарде, надворі такий чудовий літній день. Ти не проти, якщо я впущу сюди трохи світла?
— Як забажаєш.
Кларисса підходить до найближчого з трьох вікон і не без зусиль піднімає важкі штори з проолієного полотна. Кімната наповнюється денним світлом, якому вдалося просочитися між Річардовим будинком та його братом-близнюком із шоколадної цегли, що їх розділяє якихось чотири з половиною метри. Навпроти — вікно сварливої літньої вдови, де крізь відслонені горизонтальні жалюзі видніють на підвіконні скляні та керамічні фігурки: віслюк із візком, клоун та усміхнена білка. Кларисса обертається до Річарда. Його обличчя, з усіма ямками, складками та зморшками, з високим лиснючим лобом і зламаним боксерським носом, виринає з темряви, немов піднята на поверхню затонула скульптура.