— Злізь звідти, — повторює Кларисса голосно й повільно, неначе звертається до іноземця.
Річард киває, а сам ні з місця. Його розкудлана голова, опромінена сонцем, скидається на перекопану землю. Шкіра ряба й поорана глибокими рівчаками, як каміння в пустелі.
— Я більше не можу, — мовить він. — Знаєш, спочатку вечірка, потім церемонія, потім година опісля, а тоді ще одна…
— Можеш не йти на вечірку. І церемонію можеш пропустити. Ти взагалі можеш нікуди не ходити.
— Звісно, але ж години все одно спливатимуть далі, чи не так? Одна за одною. Щойно ти сяк-так перебудеш першу, як на тебе — о Господи! — чекає друга. Я такий хворий…
— У тебе бувають і добрі дні. Хіба ні?
— Загалом, ні. Мені приємно, що ти це все кажеш, та останнім часом я почуваюся так, ніби наді мною стуляються щелепи велетенської квітки. Чудернацьке порівняння, правда ж? Проте кращого я не зміг дібрати. Є в цьому всьому якась рослинна неминучість. Пам’ятаєш венерину мухоловку? Чи пуерарію[47], яка обплітає дерева в лісі. Це щось таке соковите, зелене, квітуче. Але, знаєш, там добре. Там панує зелена тиша. Чи ж не кумедно, що навіть тепер мені важко вимовити слово «смерть»?
— Вони тут, Річарде?
— Хто? А, голоси… Вони завжди тут.
— Я хотіла спитати, чи ти їх виразно чуєш?
— Ні. Тепер я виразно чую тільки тебе. Мені завжди любо тебе слухати, місіс Д. Ти не проти, що я тебе так називаю?
— Анітрохи. Повернися всередину. Негайно.
— Ти її пам’ятаєш? Ту, іншу себе? Хай там що сталося.
— Так, вона досі тут. Я — це вона. Я хочу, щоб ти зліз із підвіконня. Зроби це, будь ласка.
— Але ж тут так гарно! Я почуваюся таким вільним. Чи не хочеш ти зателефонувати моїй матері? Ти ж знаєш, як їй самотньо.
— Річарде…
— Розкажи мені щось… Якусь історію.
— Що саме?
— Ну, щось про свій день. Про те, що ти сьогодні робила. Про щось найзвичайнісіньке. Так, це навіть краще. Розкажи про щось найзвичайнісіньке.
— Річарде…
— Про якусь дрібничку. Будь про що.
— Ну, сьогодні вранці, перш ніж прийти сюди, я ходила купувати квіти для вечірки.
— Справді?
— Так. Ранок був просто чудовий.
— Чудовий?
— Авжеж. Прекрасний. Він видався таким… свіжим. Я купила квіти, принесла їх додому й поставила у воду. Ось і все. Кінець історії. А тепер злізай.
— Свіжий, наче навмисно створений для діточок на пляжі, — промовляє Річард.
— Можна й так сказати.
— Наче ті ранки, коли ми з тобою були молоді.
— Так. Усе, як тоді.
— Наче той ранок, коли ти вийшла зі старого будинку? Тобі було вісімнадцять, а мені, здається, заледве минуло дев’ятнадцять… Я був дев’ятнадцятирічним юнаком, закоханим і в Луїса, і в тебе. І коли ти, сонна, у самому тільки спідньому, прочинила на світанку двері й вийшла надвір, мені подумалося, що я ніколи ще не бачив нічого прекраснішого. Дивно, чи не так?
— Так, — відповідає Кларисса, — це дивно.
— Я зазнав поразки.
— Припини, це неправда.
— Правда! Я не шукаю розради. Аж ніяк. Просто мені дуже сумно. Те, чого я прагнув, видавалося напрочуд досяжним. Мені хотілося створити щось живе й приголомшливе — таке важливе для когось, як оцей ранок. Найзвичайнісінький ранок. Уяви собі. Я вірив, що зможу. Яка дурниця!
— Зовсім не дурниця.
— Боюсь, я не зможу прийти на вечірку.
— Будь ласка, прошу тебе, не турбуйся про вечірку. Забудь про неї. Дай мені руку.
— Ти була така добра до мене, місіс Делловей.
— Річарде…
— Я люблю тебе. Банально, чи не так?
— Не банально.
Річард усміхається і, хитаючи головою, каже:
— Не думаю, що були люди, щасливіші за нас.
Він посувається вперед, повільно з’їжджає з підвіконня й падає.
З Клариссиних грудей вихоплюється крик:
— Ні!
Він тримався так виважено й спокійно, що якусь мить Клариссі здається, ніби нічого не сталося. Вона кидається до вікна і ще встигає побачити, як Річард летить униз, як має на вітрі його халат, та й тоді їй віриться, що це лише невеличка прикрість, яку можна буде виправити. Вона бачить, як він досягає землі: спочатку немовби стає на коліна, а потім б’ється головою об бетон; вона чує звуки, які це все супроводжують, однак припускає, принаймні на якусь хвилину, поки дивиться вниз, перехилившись через підвіконня, що Річард зведеться на ноги, хай навіть поточуючись і задихаючись, проте залишаючись самим собою, більш-менш цілий і спроможний говорити.
47
Пуерарія, або кудзу, — поширена в Азії ліаноподібна тропічна рослина, яка може тісно обплітати інші рослини.