— Як ви? — питає Барбара.
— Добре, дуже добре, — відповідає Кларисса. — Сьогодні в нас невеличка вечірка на честь приятеля, що виборов надзвичайно почесну літературну премію.
— Пулітцерівську?
— Ні, Карруцерівську.
Барбара корчить незрозумілу міну, яка, на Клариссину думку, означає усмішку. Їй близько сорока років. Це бліда пухкенька жінка, що приїхала до Нью-Йорка співати в опері. Дивлячись на її обличчя — на квадратну щелепу, на цупкі невиразні очі — мимоволі усвідомлюєш, що й сотню років тому наші предки мали такий самий вигляд.
— У нас тепер не дуже великий вибір, — каже вона. — На цьому тижні було близько п’ятдесяти весіль.
— А мені багато й не треба, — заспокоює її Кларисса. — Лише кілька букетів, байдуже яких.
Кларисса чомусь відчуває непоясненну провину за те, що не може стати Барбарі за найкращу подругу, хоч вони знаються тільки як продавчиня й клієнтка. Якщо Клариссі потрібні квіти, вона завжди йде сюди. Торік, коли в Барбари запідозрили рак грудей, вона навіть надіслала їй листівку. Барбарі не вдалося зробити омріяну кар’єру. Вона сяк-так перебивається на свою платню від години (винаймає, можливо, квартиру з ванною посеред кухні), проте змогла втекти від загрози раку. На мить над лілеями й трояндами з’являється привид Мері Кралл, ладної вжахнутися з Клариссиного марнотратства.
— Ми маємо красиві гортензії, — каже Барбара.
— Я хочу на них поглянути.
Кларисса підходить до рефрижератора й роздивляється на квіти, що їх Барбара витягає зі спеціальних контейнерів і якусь хвильку тримає перед собою, щоб зі стебел стекла вода. У дев’ятнадцятому сторіччі Барбара, либонь, була б дружиною фермера, спокійною й непримітною, незадоволеною життям, але щиро закоханою у свій садок. Кларисса обирає півонії, зірчасті лілеї та кремові троянди, рішуче відмовляється від гортензій (о, це почуття провини, їй, певно, ніколи вже його не позбутися) і розглядає іриси (хіба вони ще не вийшли з моди?), коли раптом з вулиці долинає страшний гуркіт.
— Що то було? — здивовано вигукує Барбара.
Вони разом підходять до вікна.
— Гадаю, це кінематографісти.
— Мабуть. Вони із самісінького ранку тут знімають.
— А що саме?
— Не знаю, — відповідає продавчиня і з оберемком квітів відвертається од вікна, демонструючи трохи старечий етикет своєї примарної двійниці з минулого сторіччя, що так само відвернулася б від скреготливо-скрипливого екіпажа з гарно вбраними мешканцями віддаленого містечка, які вибралися на пікнік.
Кларисса залишається біля вікна й мовчки спостерігає за далеким стовпищем трейлерів та вантажівок. Раптом двері одного з трейлерів відсуваються, і звідти показується жіноча голова. Кларисса бачить лише її профіль, як на монеті, проте не сумнівається, хоч і не може відразу визначити, хто це (Меріл Стріп[10]? Ванесса Редгрейв[11]?), що перед нею кінозірка. Бо хто ж іще випромінюватиме королівську впевненість і кому, як не кінозірці, асистент так запопадливо пояснюватиме (звісно, нечутно для Кларисси) причину шуму?! Голова швидко зникає, двері трейлера зачиняються, але в повітрі залишається несхибне відчуття пильного нагляду, ніби янгол торкнувся сандалею поверхні нашої планети, поцікавився, чи все гаразд, і зі скептичним виразом обличчя повернувся в ефір, укотре нагадавши землянам, що вони лише частково порядкують своїми справами і що ніяка недбалість не прослизне повз увагу небесної сили.
Місіс Вулф
Місіс Делловей сказала щось (що саме?) і купила квіти.
Передмістя Лондона. 1923 рік.
Вірджинія прокидається. Так, звичайно, можна ж розпочати не із солдатів, що маршують до Вайтголлу покладати вінки, а з того, як одного червневого ранку Кларисса збирається до міста у справах. Та чи гарним буде такий початок? Не надто буденним? Вірджинія спокійно лежить у ліжку, а тоді знову мимоволі поринає в сон. Раптом їй видається, що вона не у своїй спальні, а в парку. У неймовірно зеленому парку, де, як сказав би Платон, зелень ховається за зеленню, і водночас затишному та містичному. Поки літня пані в хустці дрімає на дерев’яній лавці, щось стародавнє й живе, не добре й не лихе, всепереможне й тривале зв’язує докупи трав’янистий світ ферм, лугів, лісів та парків. Безтілесна Вірджинія йде чи, точніше, пливе тим парком, наче невагома й майже невидима пір’їнка. Парк відкриває їй свої грядки лілей та півоній, свої посипані гравієм доріжки, уздовж яких ростуть кремові троянди. У чисту воду ставка вдивляється кам’яна діва, виполірувана численними вітрами й дощами. Вірджинії здається, ніби вона летить через парк на повітряній хмаринці. Раптом їй спадає на думку, що під цим парком лежить іще один парк — парк підземного світу, чарівніший та загадковіший; він — коріння, з якого ростуть оці всі газони та дерева. Він — справжня ідея парку, і краса — далеко не єдина його особливість. Тепер Вірджинія помічає людей довкола: ось китаєць, нахилившись, піднімає щось із трави, он маленька дівчинка чекає на когось, а попереду, на свіжоскопаному круглому узвишші, співає жінка.
10
Меріл Стріп (нар. 1949) — американська акторка, яка працює в театрі, на телебаченні та в кіно, володарка трьох «Оскарів». В екранізації роману зірка зіграла роль Кларисси Вон.
11
Ванесса Редгрейв (нар. 1937) — британська акторка театру, кіно і телебачення, володарка «Оскара» 1978 року. [Зіграла роль місіс Делловей в екранізації однойменного роману Вірджинії Вулф 1997 року. —