Один із таких смітників став першим, що Пела побачила в імлистому світлі. Побачила, коли від її очей відступили хвилі темно-червоної пульсації, а серце перестало стрибати під горло. Їй не знадобилось багато часу, аби зрозуміти: розкиданий навколо неї непотріб не належав земній цивілізації; з іншого боку, він не дивував її чужістю форм та розмірів. Сміття, радше за все, залишили гуманоїди.
Тепер вона їх шукає, адже інтуїція підказує втікачці, що доправили її сюди недаремно; що у володарів мафеді не було на меті вбити дівчину Пелу голодом, спрагою і самотністю.
Вона минає черговий смітник. Навколо іржавих ребер якоїсь металевої руїни розкидані знайомі контейнери. Матеріал, з якого вони зроблені, наче світиться зсередини — жовтогаряче сяйво проступає на їхній поверхні непевними лініями і плямами. А ще навколо валяються шматки чогось, подібного до пластикових стільчиків. Схил під ногами Пели стає пологішим, а на брилах вона зауважує присутність повзучої сіро-зеленої рослинності — чогось середнього між мохом і в’юнками авреліанської Півночі. Між камінням блищить рідина, й вже за кілька хвилин вона виходить на берег водойми, вкритої килимом драглів. Шерехатою сірою пліснявою.
«Щось мерзенне, — погоджується з першим враженням аналітична частина її розуму. — Й, певно, смердюче. Тут точно не нап’єшся».
Їй хочеться плакати. Й що це, скажіть, за прокляття — втекти від елітного спецназу Імперії, подолати безліч парсеків і, як результат, з одного болота потрапити на берег іншого, не менш бридкого на вигляд. Втікачка повертає направо, бреде вздовж берегу, намагаючись не вступити у волохаті від ряски калюжі; одного разу їй здається, що між брилами прошмигнула, блиснувши чи то панцирними пластинами, чи то кутастими кінцівками, спритна істота. Пела стоїть, думає, відтак удвічі збільшує відстань між собою і краєм водойми. Тепер вона ледь бачить кордон сірих драглів.
«Гун[39] його знає, що у тій воді сидить», — каже вона собі й раптом відчуває усю свою безмежну незахищеність в цьому відірваному від усього звичного та зрозумілого світі. Вона думає про те, що інтуїція їй зраджує, що в процес її телепортації вкралася помилка, й замість станції прибуття вона потрапила до незаселеної планети. До диких місць, згубно віддалених від колонізованих зон. А ще вона згадує пригодницькі серіали, де з таких от боліт зовсім несподівано, з ревом або ж бульканням, вискакували хижі рептилії та головоногі монстри, хапали пащами, мацаками, липкими плівками, павутинчастими відростками нещасливих мандрівників та затягували їх під воду.
Пелінію Мах пересмикує.
Її розвинена уява малює зграї блискавичних почвар, подібних до болотних сколопендр Золотої Планети або гребінчастих сельвійських змій; вона вже відчуває на собі крижані погляди хижаків, коли з туману — зовсім неочікувано — виринає високий, у два її зрости, мур, складений з грубого каміння. З недбало підправлених будівничими пласких базальтових плит, подібних до тих, якими вона дісталась озерного берега.
А наступної миті до її голови влазить голос, котрий Пела ідентифікує, як голос молодої жінки або дівчини, можливо її ровесниці.
«Йди на захід уздовж стіни», — каже та.
«А де тут захід?» — втікачку переповнює радість (Гун всім в сопло! Її таки зустріли!).
«Йди схилом до верхньої платформи».
Дівчина крокує камінням, складеним, наче сходинки велетів; мур тягнеться в глиб імли — на око дуже древній, викришений, проте все ще міцний. За півсотні кроків він повертає праворуч — «На північ», — зауважує дівчина — й бачить, що ця частина споруди геть заросла темним та глянсуватим на вигляд, наче полакованим, мохом.
Ось й щось подібне на вхід — три велетенські брили, поставлені у вигляді літери «П». Та, що зверху, вкрита складним різьбленням: ромби в ньому перемежаються з колами та спіралеподібними завитками.
У тому різьбленні Пела впізнає знайоме орнаментування. Їй здається, що в навчальних симуляціях з історії їй показували щось подібне. Ці ромби і кола, міркує дівчина, різали не вкриті слизом щупальця й не трипалі клішні рептилоїдів. Їх креслили теплі руки, вкриті гладенькою шкірою. Руки з п’ятьма пальцями.