— Я вас прошу! Фройляйн Ріттер — судова службовиця, хіба ви цього не знали? — Він волів би як слід пригвинтити цю стару каргу, але не хотів її засмучувати.
Пані Бреттшнайдер розгублено кивнула.
— Звичайно, звичайно. Я просто подумала... Поліція в будинку... Тому...
— Фройляйн Ріттер могла стати жертвою викрадення, — сказав Рат.
— Як? — Пані Бреттшнайдер виглядала враженою. — Ті добрі чоловіки її викрали? Мабуть, ви помилилися.
— Ви їх бачили?
— Крізь вічко, — вибачливо сказала вона. — Два гарно одягнених чоловіка. Один був старший, один — молодший.
— Ви б впізнали цих чоловіків, якби я показав вам їхні фотографії?
Пані Бреттшнайдер знизала плечима.
— Думаю, так, — вона дивилась на нього в очікуванні. — Чи потрібно мені зараз їхати в штаб?
— Поки що в цьому немає потреби, — сказав Рат. — Дозвольте мені зайти всередину.
Вона подивилася на нього, тоді швидко кинула погляд на сходи, після чого кивнула й відступила вбік. Щойно Рат увійшов до квартири, вона зачинила за ним двері. Вона провела його в охайно прибрану вітальню. Чайний столик з двома стільцями стояв прямо біля вікна, що виходило на Шпенерштрасе. Унизу Рат міг побачити свій «Б’юїк», припаркований на узбіччі дороги. Він сів і дістав фотографію, яку взяв у «замку». З особової справи Торнова, яку відділ кадрів передав раніше до його кабінету.
— Це ж поліцейський, — сказала пані Бреттшнайдер, коли побачила фотографію, де Себастьян Торнов під ківером демонструє свою посмішку. — Я думала, що мова йде про викрадення.
— Але цей чоловік був тут? — запитав Рат.
Пані Бреттшнайдер кивнула.
— Але в цивільному, а не в уніформі.
— Звичайно. Таємна операція, розумієте?
Він змовницьки посміхнувся їй, і вона кивнула.
— А ви... Це тому ви час від часу відвідуєте квартиру фройляйн Ріттер? — запитала вона. — Ви теж поліцейський під прикриттям?
— Так, але нехай це буде між нами, гаразд?
Вона кивнула.
— А чому її викрали?
— Я не можу про це говорити, — Рат понизив голос. — Державна таємниця, розумієте?
Ірмгард Бреттшнайдер з розумінням кивнула.
— Я нічого не кажу, пане інспекторе! — Вона наче розквітла. Ірмгард Бреттшнайдер могла б стати гарною секретною агенткою. — У мене записано номерний знак, — прошепотіла вона, ніби її квартиру прослухували, і Рат звів брови. Вона вибачливо знизала плечима. — Я завжди записую усіх, хто паркується перед будинком, раптом що. Це був чорний седан. На жаль, я не можу сказати вам його марку, я не дуже розбираюся у марках автомобілів. Але я маю його номер. Це вам допоможе?
Рат кивнув, думаючи про те, скільки разів пані Бреттшнайдер спостерігала за ним на сходах чи навіть на вулиці, а він навіть не підозрював про це.
— Так, — нарешті сказав він, — нам би це дуже допомогло.
Коли він нарешті знову припаркувався на Луїзенуфер, цього разу прямо перед будинком, а не на Ріттерштрасе, була вже ніч. Він провів у «замку» більше двох годин. Він намагався зробити все можливе, щоб потрапити до відділу реєстрації автомобілів, але в неділю він був замкнений і забарикадований, як і більшість відділів в поліцейському штабі. Він не наважився піти офіційним шляхом, залучити інспекторів чи звернутися до прокурора. Що він мав їм казати?
У коридорі висів дим, коли він зайшов до своєї квартири. На одну мить він дозволив собі посподіватися, що Шарлі прийшла до нього і чекала кілька годин, поки він тинявся в штабі та в її квартирі. Лише коли він уже стояв у дверях кухні, то зрозумів, чого його роздратував цей дим: від нього зовсім не пахло «Юно», він навіть не був від сигарети.
Він був від сигари.
Тож він був менш здивований, ніж мав би бути, коли зайшов на кухню і побачив Йоганна Марлоу, який тримав у зубах одну зі своїх сигар, і чухав голову Кірі, яка, здавалося, не поворухнулася відтоді, як Рат вийшов з квартири. Ліанг сидів на іншому стільці, ще двоє чоловіків у легких літніх пальтах стояли біля серванта. Марлоу підвів очі.
— Коли ми подзвонили, тут нікого не було, — сказав він. — Тому ми дозволили собі увійти.
— Тоді мені не потрібно казати: почувайтеся як вдома. Ви вже й так це робите.
— Наскільки це можливо. Тут не зовсім охайно.
— Це були люди, які вбили Г’юго Ленца, — пояснив Рат. — Боюсь, вони зрозуміли, що я вийшов на їхній слід, — він дістав фотографію Торнова зі свого піджака й поклав на стіл. — Це один із них. Себастьян Торнов. Інший, на жаль, уже мертвий, сержант Йохен Кушке.