Помалу я почав розуміти слова, які пробивалися крізь зуби.
— Запитай мене. Запитай мене.
Голос неймовірно нагадував голос Міріам.
— Міріам? Міріам? — мимоволі скрикнув я, та миттю притлумив вигук, щоб не розбудити сусіда.
Зачекав, доки його обличчя знову розслабилося уві сні, і тихенько повторив:
— Міріам? Міріам!
Уста Лапондера склалися у ледь чутне, однак виразне: «Так».
Я нахилився вухом до його рота.
За якусь мить долинув шепіт Міріам — її голос годі було сплутати з іншим, мені аж мороз пішов поза шкірою.
Я так жадібно спивав її слова, що вловлював лише сенс сказаного. Вона розповідала про своє кохання до мене й невимовне щастя від того, що ми нарешті віднайшли одне одного і відтепер ніщо не розлучить нас… Вона говорила квапливо, без умовку, як людина, яка боїться, аби її не урвали, заповнюючи кожну секунду…
Потім голос почав затинатися, аж доки завмер.
— Міріам? — покликав я, затамувавши подих і тремтячи зі страху. — Міріам, ти померла?
Відповіді довго не було.
А тоді… ледь розбірливо:
— Ні… Я жива… Я сплю…
І все.
Я щосили прислухався.
Намарно.
Більше ані звуку.
Від хвилювання і трему в усьому тілі я мусив опертися на кант лежанки, щоб не впасти на Лапондера.
Видиво було неймовірно реальним, я, справді, ніби бачив перед собою сонну Міріам і ледве стримався, щоб не припасти поцілунком до уст убивці.
— Генох! Генох![7] — раптом почув я лепетання Лапондера, а потім дедалі виразніше: — Генох! Генох!
Я відразу впізнав Гіллеля.
— Це ти, Гіллелю?
Мовчання.
Я згадав, як десь читав, ніби можна спонукати сплячого до розмови, запитуючи його не у вухо, а спрямовуючи думки до нервового сплетіння у ямці під грудьми. Так і зробив.
— Гіллелю?
— Я чую тебе!
— Міріам здорова? Ти все знаєш? — заторохтів я.
— Так. Я усе знаю. Давно знав… Не турбуйся, Геноху, і не бійся!
— Зможеш мені пробачити, Гіллелю?
— Я ж сказав, покинь турботи!
— Ми скоро побачимося? — я боявся, що не розберу відповіді, бо вже попередня фраза прозвучала ледь чутно, ніби не мовив її Гіллель, а видихнув.
— Сподіваюся. Я чекатиму на тебе… якщо зможу… потім мушу податися… до країни…
— Куди? До якої країни? — я майже ліг на Лапондера. — До якої країни? Якої країни?
— Ґад… на південь від Палестини…
Голос згас.
Сотні думок хаотично нуртували в моїй голові. Чому він називає мене Генохом? Цвак, Яромир, годинник, Фрізландер, Ангеліна, Харусек…
— Бувайте здорові й згадуйте про мене іноді, — раптом голосно й виразно зірвалося з уст убивці. Цього разу голосом Харусека, але ніби я сам це сказав.
Я згадав: то була остання фраза з листа Харусека…
На обличчя Лапондера сповзла темрява. Кружало місячного світла перемістилося на край сінника. За якусь чверть години воно й зовсім зникне з камери.
Я запитував знову й знову, але відповіді більше не дочекався.
Убивця лежав непорушно з заплющеними очима, наче мрець.
Я нещадно докоряв собі, що всі ці дні сприймав Лапондера лише як злочинця і не бачив у ньому людини.
Після усього, що я щойно зазнав, ясно було: він сновида — істота, яка піддається впливу місяця.
Можливо, він скоїв свій злочин у несвідомому стані. Напевно так і було…
Тепер, коли вже заповідалося на розвидень, закляклість на його обличчі зм’якла, поступившись місцем блаженному супокою.
Не може так спокійно спати людина, яка має на сумлінні вбивство, сказав я собі.
Я не міг дочекатися його пробудження.
Чи знає він, що відбувалося?
Нарешті Лапондер розтулив повіки, зустрівся поглядом зі мною і відвів очі.
Я кинувся до нього, схопив його за руку.
— Даруйте мені, пане Лапондер, що я досі так неприязно ставився до Вас! Було так незвично…
— Можу Вас запевнити, я чудово розумію, — жваво урвав він мене на півслові, — як неприємно, мабуть, перебувати поряд з убивцею…
— Не кажіть більше про це, — попросив я. — Нинішньої ночі так багато всього вирувало в моїй голові, я ніяк не позбудуся думки, що Ви, можливо… — я не міг підібрати слова.
— Маєте мене за хворого… — прийшов Лапондер мені на допомогу.
Я ствердно кивнув головою.
— Є певні ознаки, які вказують на це. Я… я… чи можна запитати Вас навпростець, пане Лапондер?
— Так, прошу…
— Це звучатиме трохи дивно… але… що Вам снилося уночі?