Я перегорнув сторінку — мій здогад справдився.
Мимохіть я прочитав ще й цю сторінку та наступну.
Захопившись, читав і читав.
Книга промовляла до мене, як промовляє сон, тільки ясніше й виразніше. Торкалася мого серця, як запитання.
Слова струменіли з невидимих уст, оживали, підступали до мене. Вони кружляли вихором переді мною, наче строкато вдягнені рабині, западалися потім під землю або ж розсотувалися, мов туман, у повітрі, звільняючи місце наступним. Кожна якусь мить сподівалася, що я оберу її, а від інших відмовлюся.
Деякі ступали спроквола, повагом, мов розкішні пави в іскристих шатах.
Інші — як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.
Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.
Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.
На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.
Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.
Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.
Здалеку накочувалася навала корибантів[2].
Якісь чоловік і жінка пристрасно обнімалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче підходила процесія.
Тепер дзвінкий, екзальтований спів лунав зовсім поряд, очима я вишукував злиту в обіймах пару.
Однак пара обернулася монолітною постаттю, напівчоловіком-напівжінкою — Гермафродитом, що сидів на перламутровому троні.
Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якій черв нищення повигризав таємничі руни.
Здіймаючи хмару куряви, придріботіла отара маленьких сліпих овечок: їх привів у своїй свиті гігантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб підтримувати в них життя.
Час до часу серед істот, що струменіли з невидимих уст, траплялися посталі з могил — із затуленими хустками обличчями.
Спиняючись переді мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у моє серце, так що від крижаного ляку ціпенів мозок, і кров здиблювалася у жилах, як потужний потік, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.
Повз мене майнула жінка, я не побачив її обличчя — вона відвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зітканий зі сліз.
Процесія масок проминала мене, танцюючи й сміючись, — я їх зовсім не цікавив.
Лише П’єро задумливо озирається і вертається. Стає переді мною, заглядає мені в обличчя, наче в дзеркало.
Він корчить чудернацькі міни, змахує і розгойдує руками — то спроквола, то шалено, і якась надприродна сила змушує мене до наслідування: я теж підморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.
Та раптом нетерплячі постаті, що юрмляться за ним, відтісняють його набік — усім кортить потрапити перед мої очі.
Усі вони без плоті: порскі перли, нанизані на шовкову нить; окремішні звуки однієї мелодії, що ллється з невидимих уст.
То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотів від мене, а я, хоч як старався, ніяк не міг збагнути, що саме. Він мучив мене незрозумілими пекучими запитаннями.
Але голос, який промовляв ці видимі слова, був мертвим — без відлуння.
Кожний звук у нашому світі має багато відлунь, так само як кожна річ кидає одну велику тінь і багато маленьких, але цей голос більше не відлунював — мабуть, давно-давно відлунав і розвіявся.
Я дочитав книжку до кінця, та все ще тримав її у руках, і здавалося мені, що в пошуках чогось гортав я зовсім не книжку, а свій мозок.
Усе, що сказав мені голос, я проніс у собі від першої миті свого життя, тільки було воно затаєне, забуте, сховане від моєї свідомості до нинішнього дня.
Я підвів голову.
Де чоловік, який приніс мені книжку?
Пішов?!
Чи прийде він по неї, коли вона буде готова?
А чи маю я йому її віднести?
Та я не зміг пригадати, чи сказав він, де мешкає.
Я спробував відновити в пам’яті його появу, але не зумів.
Як він був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?
Я ні за що, зовсім ні за що не міг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш ніж я встигав зліпити його у своїй уяві.
Я заплющив очі, притиснув пальцями повіки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.
Нічого, нічого...