— Горів? Ніколи!
— Я достеменно знаю, що горів.
— Не було такого.
— Але я знаю! Може, закладемося!
— На що?
— На один гульден.
— Домовилися! — Чамрда кличе консьєржа. — Цей будинок коли-небудь горів?
— Та де там! — сміється чоловік.
Та я все ж не йму віри.
— Уже сімдесят літ я тут живу, — запевняє консьєрж. — Кому знати, як не мені...
...Дивно, дивно...
Перевізник веслує своїм яликом, зладнаним з восьми неструганих дощок, перевозить мене через Влтаву, кумедно смикаючи веслами. Жовтувата вода піниться за облавком. Дахи Градчини червоняво виблискують у променях ранішнього сонця. Невимовна урочистість огортає мене. Тихе, невиразне відчуття, ніби з якогось далекого минулого, немов би світ навколо мене зачарований — примарне відчуття, начеб я жив у різних місцях водночас.
Я ступаю з човна на суходіл.
— Скільки я вам винен, пане Чамрда?
— Крейцер. Якби ви допомагали веслувати, це б коштувало два крейцери...
Цією дорогою я вже йшов сьогодні уві сні: вузька непомітна стежина в замковому парку. Серце ледь не вистрибує з грудей, я знаю наперед: ось зараз з’явиться голе дерево, гілля якого звисає через мур.
О, ні, воно всіяне білим цвітом.
Повітря напоєне солодкими пахощами бузку.
Унизу, під моїми ногами, лежить ще сонне місто, мов обіцянка раю на землі... Ані звуку. Лише пахощі й сіяння.
Я б міг із заплющеними очима віднайти маленький провулок алхіміків — таким знайомим видався мені кожний крок.
Але там, де нині вночі були дерев’яні штахети перед білим будиночком, тепер розкішна позолочена огорожа відмежовує садибу від вулички.
Два могутніх тиси нависають над низьким квітучим живоплотом, ніби сторожі по обидва боки вхідних воріт.
Я стаю навшпиньки, щоб заглянути поверх живоплоту; тут мене засліплює інша розкіш: садові мури повністю викладені мозаїкою. Чудернацька картина в аквамаринових і золотих барвах зображувала культ єгипетського бога Осіріса.
Брама — то сам бог: Гермафродит з двох половинок воріт: права — жіноча, ліва — чоловіча. Він сидить на коштовному пласкому перламутровому троні із золотою головою зайця; вуха його підняті догори й тісно стулені, нагадують сторінки розгорненої книги...
Пахне росою, з-поза муру долинають духмяні пахощі гіацинтів.
Я довго стою, мов закам’янілий. Здається, ніби чужий світ підступив до мене... Ліворуч, з-поза ґрат, до мене підходить старий садівник, а може слуга, у черевиках зі срібними пряжками, жабо та дивно скроєному сурдуті, запитує, чого я бажаю.
Я мовчки простягаю йому загорнений у папір капелюх Перната.
Коли брама прочиняється, я бачу в глибині схожий на храм мармуровий будиночок, а на його східцях
АТАНАСІУС ПЕРНАТ
До нього горнеться
МІРІАМ
Обоє дивляться униз — на місто.
На мить Міріам обертається, помічає мене, усміхається і щось шепоче Атанасіусові Пернату.
Я заворожений її красою.
Вона така ж юна, як сьогодні уві сні.
Атанасіус Пернат поволі повертає до мене голову, і моє серце завмирає: Я ніби дивлюся на себе в дзеркало — так схоже його обличчя на моє.
Потім стулки брами зачиняються, і я бачу лише мерехтливу постать Гермафродита.
Старий слуга повертає мені капелюха, я чую його голос ніби з-під землі:
— Пан Атанасіус Пернат щиро дякує, просить не гніватися і не вважати його негостинним за те, що не запросив до саду, але такий давній суворий закон цього дому.
Він повертає вам капелюха, навіть не одягаючи, бо відразу помітив підміну. Щиро сподівається, що капелюх не спричинив вам головного болю...