— Ви ж знаєте, як стоять справи, — без всякого переходу заговорив Клюттіг, — знаєте, що зробив ваш чоловік з єврейською дитиною?
Гортензія зовсім перелякалася. Вона розкрила рот. Та перш ніж жінка встигла вимовити хоч слово, Клюттіг прошипів з погрозою:
— І ту записку теж написав він сам.
Ця зміна ситуації захопила Гортензію зненацька, і Клюттіг з її вигляду остаточно упевнився в зраді Цвейлінга. Це відкриття приголомшило його самого.
Заціпеніння Гортензії переросло тимчасом в почуття невимовного жаху.
— Але ж я до цього зовсім не причетна...
— Ну, звичайно, — промовив Клюттіг, беручи жінку під свій захист.
Він враз відчув себе зв’язаним з нею якимись невидимими нитками і різко сказав:
— За зраду платять життям!
Гортензія, схлипуючи, схопилася з місця:
— Ради бога, пане гауптштурмфюрер, ради бога!
Обличчя її скривилося від страху.
Клюттіг і собі підвівся. Вони стояли майже впритул одне перед одним. Клюттігу здалося, що він почуває тепло її тіла. Він схопив Гортензію за руки: хтива жага дійшла в ньому до краю. Але в Гортензії страх заглушив усі плотські жадання.
Тепер Клюттіг, уже не криючись, пожирав Гортензію очима.
— Яка жінка, — раптом сказав він, — яка розкішна жінка...
Та на Гортензію ці слова не справили тепер ніякого враження. Все тремтіло в ній.
— Ви уб’єте його? — вирвалося в неї.
Клюттіг відпустив Гортензію і криво посміхнувся. Його приємно тішив її страх. Він не відповів. Йому раптом пригадалися недавні слова Рейнебота про Цвейлінга: «Той дурбас буде ще радісінький, якщо зможе стати нам у пригоді, коли ми почнемо розмотувати клубок...» — і це навело його на думку, яка була цілком у дусі сміливих комбінацій Рейнебота.
— Убити? — нарешті озвався він після довгої паузи, — Це було б для нього надто дешевою розплатою. Він повинен загладити своє свинство!
Страх Гортензії змінився надією.
— Як саме? — наважилася вона спитати.
Клюттіг швидко відповів:
— Якщо він вже злигався з комуністами, то повинен принаймні знати цих братчиків. І не якусь там дрібноту, таких ми й самі знаємо, звичайно, а саме тих, хто входить до керівництва підпільної організації.
Гортензія не мала уявлення про те, що діється в концтаборі; це слово означало для неї місце роботи її чоловіка — і більш нічого. Тим-то її знову пойняв страх.
— Ради бога, пане гауптштурмфюрер!
Очі її палали.
Клюттіг підійшов до неї зовсім близько, він був на цілу голову вищий за неї, і Гортензія мусила дивитися на нього знизу вверх.
Він зазирнув у її злякані очі, хвиля хтивої жаги знову вдарила йому в груди, в горлі раптом пересохло.
— Поговоріть з своїм чоловіком, — хрипко сказав він, намагаючись стримати дрож у голосі.
Гортензія злякано й покірно кивнула головою. Вона поквапливо загорнула поли пальта і повернулася, щоб іти.
Клюттіг різким рухом схопив її за руки.
Думаючи, що він хоче сказати їй ще щось важливе, Гортензія запитливо глянула на нього, але на його обличчі вона прочитала саму лише тваринну хтивість.
— Хай собі викручується як сам знає, — важко дихаючи, промовив Клюттіг, — А ваші речі я візьму з собою, — пообіцяв він їй.
У Гортензії було тепер тільки одне бажання: якомога швидше вибратися звідси. Чоловіча хтивість, на яку вона щойно так розраховувала, раптом стала їй огидна.
Коли Гортензія пішла, Клюттіг, так само важко дихаючи, кинувся на стілець і провів по обличчю руками. Його збудження ще не уляглося, у горлі було сухо...
В той самий час, коли Гортензія була у Клюттіга, Цвейлінг сидів у кабінеті Рейнебота. До коменданта він так і не наважився піти.
Рейнебот був, здавалося, в доброму настрої.
— Ну що ж, мій любий, — такими словами зустрів він Цвейлінга, — значить, тобі не пощастило з твоїм капо, — Говорячи це, він задоволено посміхався.
Цвейлінг вирішив, що це добрий знак і зробив обережну спробу закинути «добре словечко» за Гефеля.
Рейнебот з жалем похитав головою.
— Розумієш, це неприємна історія. На жаль, тут ідеться не тільки про Гефеля, але й про тебе також.
Цвейлінг насторожився.
— А до чого тут я?
У Цвейлінга ніби галушка застряла в горлі й він все намагався проковтнути її.
Рейнебот задоволено дивився на нього.
— От і я питаю себе про це ж саме, — з лицемірним співчуттям озвався він і витяг із журналу для рапортів записку Цвейлінга.
Кров кинулася в голову Цвейлінгу: він одразу ж упізнав свою записку.
— Я все ще не можу повірити...
Рейнебот співчутливо зітхнув, він почував справжню насолоду від того, що може помучити Цвейлінга.
— Ми трішечки погладили проти шерсті Гефеля і отого поляка, як там його, і вони... — Рейнебот примружив одне око і закінчив фразу, як йому було вигідно: — Коротше кажучи, вони звалили всю вину на тебе.
Цвейлінг мало не схопився з місця, але, щоб приховати свій страх, він лише зневажливо махнув рукою.
— Вони просто хотіли помститися.
Рейнебот відкинувся на спинку стільця і, широко розставивши руки, сперся об край стола.
— Я вже й сам казав собі це.
Він навмисно зробив коротку паузу, багатозначно крутячи в руках записку.
Цвейлінг невміло спробував викрутитись:
— Але ж ти не можеш думати, що я...
— Я нічого не думаю, — різко перебив його Рейнебот. — Однак це справа досить заплутана. Тут є деякі подробиці. Приміром, оця записка...
І Рейнебот недбало кинув Цвейлінгу папірець.
Той хотів прикинутися здивованим, коли побачив записку, але йому не вдалося обдурити Рейнебота. Той дедалі більше переконувався в тому, що не помилився.
— її написав не в’язень з твоєї команди.
Цвейлінг почував себе загнаним у глухий кут.
— Звідки ти це знаєш? — наважився він спитати.
На губах Рейнебота промайнула хитра усмішка, він
узяв записку, старанно згорнув її і заховав у кишеню, втішаючись муками своєї жертви. Цвейлінгу бракувало спритності, щоб одразу відпарирувати цей удар, своїм мовчанням він остаточно зрадив себе.
Рейнебот знав уже досить. Тішачись так легко здобутою перемогою, він знову відкинувся на спинку стільця, засунув великий палець за борт мундира і забарабанив пальцями по грудях.
— Отак-то, мій любий...
Цвейлінг нараз зблід, мов стіна. Він скидався на потопаючого, який щосили намагається утриматися на поверхні.
— А хто може довести, що я...
Рейнебот швидко нахилився вперед.
— А як ти можеш довести, що це не ти?
їхні палаючі погляди схрестилися.
Несподівано Рейнебот знову набрав привітного виразу.
— Я переконаний, що ти непричетний до цієї історії.
То була явна брехня, і Цвеилінг так і повинен був це зрозуміти.
— Поки що про всі подробиці відомо лише нам з Клюттігом. — Він погрозливо посміхнувся і підняв палець:— Поки що!.. Можна було б сказати й так: гауптшарфюрер Цвейлінг встряв у історію з єврейською дитиною, щоб вислідити підпільну організацію... авжеж, можна було б навіть сказати, що гауптшарфюрер Цвейлінг діяв так, маючи таємне завдання.
Рейнебот почухав вказівним пальцем підборіддя.
— Все це можна було б сказати...
Тут до Цвейлінга знову повернувся дар мови.
— Але ж... Я зовсім не знаю нікого з них...
Рейнебот ткнув у нього вказівним пальцем.
— Бачиш, саме в цьому я й не певен. Я чесна людина, мій любий, і прямо кажу тобі про це.
Цвейлінг хотів був заприсягтися, але Рейнебот грубо нагримав на нього.
— Не мели дурниць, Цвейлінг! Тут ідеться про твою голову! Ось-ось настане кінець усьому! Не прикидайся передо мною дурником!
Цвейлінг зовсім розгубився.
— Як же я повинен...
Рейнебот підвівся. Весь лоск ніби змило з нього. Холодно й погрозливо прошипів він прямо в лице Цвейлінгу: