І хоча Кремер, може, й не думав саме такими словами, але в глибині серця він почував це.
Зідковський привітно кивнув йому головою. Цей простий і щирий душевний порух немов перекинув міст поміж цими людьми, — міст, якого не могла зруйнувати ніяка сила в світі.
Кремер підійшов до ліжка. Якось несміливо провів рукою по голівці дитини і подумав при цьому: «Бідна маленька комашка...»
Він пригадав, як сам давно колись, ще як був маленьким хлопчиком, збирав комашок і жучків у коробку з дірявою кришкою.
Як важко було в нього на серці! Для цієї дитини він зробив тепер усе, що тільки можна було. Але як багато всього ще лишалося зробити! Чи не тримала ця невинна дитина в своїх кволих руках ту ниточку, на якій висіло все?
Кремер задумливо дивився на маленьке створіння. Через нього посадили в бункер Гефеля і Кропінського, десятеро в’язнів із складу заарештовано теж через нього. Тисячі готових на все стійких борців, незнаних і невідомих, перебувають у постійній небезпеці, і тепер ось знову троє бідолашних поляків, беззбройних і беззахисних, стоять навколо дитини, готові захищати її до Останку.
Заплутані сплетення і переплетення. На яких тільки хибних дорогах не пробиває собі людяність стежку крізь пекло, повне диких звірів. Страшна безодня готова щомиті поглинути їх, небезпека чигає на них на кожному кроці... Ні, це не так! Це зовсім не так. Все зростаюча кількість людей навколо дитини — то не лавина, що загрожує поховати під собою геть усе, це рятівна сітка, яка поширюється все далі й далі.
Від непохитної стійкості Гефеля і Кропінського, через вірність Піппіга до готовності цих простих і скромних людей простяглися нитка за ниткою, і чим сильніше вороги тягнули за ці нитки, намагаючись порвати їх, тим міцнішою ставала сітка.
Це було саме так, а не інакше!
Кремер зітхнув, глибоко і з полегкістю, ніби вийшов на свіже повітря. Він подав руку Зідковському.
— Ну, старий друзяко, — з грубуватою щирістю пробурчав він, — не вішай носа, якось-то воно все уладнається.
Зідковський і не сумнівався в цьому.
***
В маленькому таборі панували сум’яття і галас. З боку лазні вливалися всередину маленького табору все нові й нові безладні маси новоприбулих.
Багато хто з них не мав часу, щоб одягтися на складі. Голі або в самих лише штанях, тримаючи решту речей у руках, входили вони в огороджений колючим дротом простір маленького табору. Більшість новаків несла важкі й незграбні дерев’яні черевики у руках, босоніж, спотикаючись, брели вони по щебеню двору. Їх конвоювала внутрішня табірна охорона.
Знервовані і змучені блокові приймали їх, не уявляючи собі, як вони зможуть розмістити таку масу людей у давно вже переповнених стайнях. Зовсім знесилившись від злигоднів багатотижневого маршу, розгубившись від гнітючих вражень нового оточення, що враз навалилися на них, — ці люди стали мимовільною причиною загальної нервозності. Їх штовхали і гнали туди й сюди, збиваючи щоразу в нові гурти.
Кожен блоковий хотів здихатися якомога більшої кількості новоприбулих, передавши їх кому-небудь іншому, тим-то ніяк не можна було добитися порядку в цьому сум’ятті, і Кремер, .вийшовши від Зідковського, мусив щосили пробивати собі дорогу крізь безладні юрби новаків, не зважаючи ні на які протести.
Не слухаючи прохань і доводів блокових, він розподілив усіх новоприбулих по бараках. Аби лише швидше упоратися з цим ділом, а там уже нехай самі блокові подбають про те, щоб якось розмістити масу новаків.
Так само, як вода, що витікає з ринви, повинні були рівномірно «розлитися» по бараках всі новоприбулі в’язні, щоб не сталося затору.
Сердито бурмочучи й лаючись, потяглись до своїх бараків блокові разом з цим небажаним поповненням; у бараках, де тісно збилися докупи, тіло до тіла, маси людей, почалася знову метушня, лайка, гамір. Всередині колишніх стаєнь все гуло й дзижчало, немов у бджолиному вулику, коли ділиться рій.
Навчені досвідом, «старожили» швиденько забиралися на свої чотириповерхові нари і, проклинаючи все на світі, люто й запекло боронили свої місця.
Серед цього вавілонського стовпотворіння, не звертаючи ніякої уваги на гамір і зойки, діловито снували штубові, безцеремонно зсовуючи «старожилів» ще тісніше один до одного. Проте небагато було щасливчиків, яким знайшлося місце на нарах. Більшість новаків, збившись в один тісний гурт, сяк-так скорчилася денебудь у проходах цього переповненого приміщення, що скидалося на вщерть набитий худобою вагон товарного поїзда. По грубій нерівній підлозі стрибали потривожені блохи.
***
Клюттіг особисто відвіз заарештованих до Веймара і передав їх в руки гестапо.
Рейнебот нетерпляче дожидався повернення лагерфюрера і, як тільки той приїхав, одразу ж потягнув його до свого кабінету. Там він мовчки простягнув йому список, принесений недавно Цвейлінгом.
Клюттіг жадібно пожирав очима імена списку і аж застогнав з полегкістю:
— Нарешті ми маємо щось реальне в руках! А чи ті це імена, які нам потрібні?
Рейнебот пустив це зауваження повз вуха.
— Кожен з тих, хто названий в цьому списку, може належати до таємної організації. Згоден? Чого ж тобі ще треба? Тепер не час баритися і ставити зайві запитання!
Він нервово походжав по кімнаті.
— Ти чув останні повідомлення? Вони підійшли вже до Касселя. А від Касселя до Ейзенаха як рукою подати. Ти розумієш, що це означає? — Рейнебот хрипко розсміявся, — Будь задоволений тим малим, що я можу тобі запропонувати.
Клюттіг відчув докір у словах Рейнебота.
«Якщо вже й цей почав нервуватися...» промайнуло у нього в голові.
Клюттіг ще раз перебіг очима список. Першим у ньому стояло ім’я Кремера. За ним ішли імена багатьох відомих у таборі в’язнів, що просиділи тут не один рік.
Клюттіг міцно стулив губи. Він роздумував: навіть якщо лише з половиною імен вони влучать у точку, і цього було досить, щоб завдати відчутного удару керівному центру організації. Через кілька днів, залежно від становища на фронті, вирішуватиметься доля табору! Справді, Рейнебот мав рацію: тепер не час розпитувати і перевіряти. Тут треба діяти — і діяти негайно.
Клюттіг обережно сховав дорогоцінний список у кишеню. Міцно стулені губи злилися в одну тонку ризику.
— І цим ми добре-таки насолимо нашому дипломатові. А якщо він не попадеться на цей гачок, я ще зможу в останню хвилину поставити його перед офіцерським судом честі, —сказав він.і, хихикаючи, важко плюхнувся на стілець, — Власне кажучи, ми розставили йому непогані тенета, як ти гадаєш? Оті молодчики з гестапо у Веймарі неодмінно видеруть у наших хлопців признання, де вони сховали дитину, і знайдуть її, будь певен. То буде фланговий удар. — Він поплескав по кишені, в яку щойно сховав список. — А це буде лобова атака. Але, — кліпаючи очима, він звів погляд на Рейнебота, — що ж ми робитимемо з ними?
Рейнебот перестав ходити по кімнаті і роздратовано накинувся на Клюттіга.
— Ясно що: перестріляємо їх. Що ж іще? Чи, може, ти хочеш спершу відокремити ягняток від козлищ? До каменоломні — і порішити всю зграю!
Кадик Клюттіга нервово застрибав на шиї, навіть виліз із коміра мундира, так ніби його власникові на мить забракло повітря.
Рейнебот помітив це.
— Мабуть, знову здрейфив перед дипломатом, га? Ну що ж, мій любий, коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я можу лише допомогти тобі розставити тенета, але тягти за них повинен ти сам, це вже твоє діло. Зрештою, не я ж тут лагерфюрер, а ти.
Клюттіг, напружено зважуючи всі за і проти, якимось відсутнім поглядом дивився на Рейнебота, нарешті він мовчки кивнув на знак згоди:
— Гаразд. Твоя правда. Це моє діло.
Він підвівся.
— А Гефель? Як ти гадаєш? Чи потрібен він нам тепер? По суті, нам вистачить тих, інших.
— Нехай він і отой поляк іце посидять трохи, — порадив Рейнебот, — однаково вони від нас нікуди не втечуть. Нехай Мандрил ще трішки побавиться з ними; можливо, йому все-таки вдасться що-небудь витягти з них. А пристрелити їх ми ще встигнемо і в останній день. Адже вони так чи інакше уже викреслені зі списків...