Вони мовчали. Можливо, це був найкращий вихід. Та Бохов і сам почував, що цей вихід не рятує становища.
Крім Піппіга й Кропінського, яких зараз немає в таборі, Зідковський зв’язаний тільки з Кремером, що знає про дитину. Отже, Кремер і повинен забрати у нього дитину.
Але на це не пристав ніхто.
— Тільки не Кремер! — запротестували всі.
— Спокійно, товариші! — суворо спинив їх Бохов. — Я знаю, чого я це кажу! Якщо ланцюг розірветься на Кремерові, буде неможливо щось зробити, це має бути ясно для всіх, в разі... в разі, якщо Зідковський зрадить нас. Я в це не вірю, але...
— От і гаразд, — раптом заговорив Богорський, — ми приготуємо м’якеньку постільку для маляти, і Кремер принесе його сюди. Хорошо. Не треба стільки сперечатися про це, товариші, у нас обмаль часу. Коли Кремер забере дитину?
Своєю рішучою підтримкою плану Бохова Богорський поклав край усім суперечкам, і Бохов був радий з цього. Він відповів:
— Сьогодні вже пізно. Завтра я все влаштую.
***
Шваль викликав до себе Клюттіга. Він побоювався, що у них може виникнути сутичка з лагерфюрером на нараді штабу, яка мала от-от розпочатись. На столі лежала телеграма від Гіммлера, в якій наказувалося евакуювати табір.
Евакуацію було повністю полишено на розсуд начальства табору. В цьому наказі почувалася паніка. Рятуйся, хто може, — означав він. Таким чином, Швалю було дано повну свободу дій. Єдиний, хто міг перешкодити йому маневрувати якомога спритніше, був фанатик Клюттіг, тим-то Шваль і хотів наперед домовитися з ним. І хоч звичайно Шваль не любив лишатися з Клюттігом наодинці, цього разу він все-таки вирішив поговорити з ним. Комендант покладався на свій дипломатичний хист.
Клюттіг увійшов до кабінету.
Шваль зустрів його жартівливим докором:
— Послухайте-но, мій дорогий, що це ви там зчиняєте за моєю спиною?
Клюттіг насторожився. Цей тон припав йому до смаку. Він войовничо закинув назад голову, аж кадик виліз із коміра:
— За те, що я роблю, я несу повну відповідальність!
— Відповідальність! Цим ви тільки внесете мені повне безладдя в табір. А саме цього зараз і слід уникати.
Клюттіг стиснув руки в кулаки і взявся ними в боки. Погрозливий жест! Шваль на всякий випадок вирішив бути обережним і ретирувався за свій письмовий стіл.
— Навіщо ви зчиняєте стільки шуму через якусь там дитину? — спитав Шваль.
В очах Клюттіга спалахнули зловісні вогники, і жовна заходили на обличчі. Він зробив крок до стола.
— Послухайте, штандартенфюрер. Ми ніколи не були з вами друзями і не станемо ними й тепер, в останню хвилину. Вся ця веремія скоро скінчиться. Ми тут зараз самі й без свідків, і я раджу вам: не суньте ви свого носа в мої справи.
Обличчя Шваля перекосилося. Якусь мить здавалося, що він от-от прийме цей виклик, проте він одразу ж узяв себе в руки.
— Гаразд, — сказав він і, вийшовши з-за стола, почав походжати по кімнаті, — Ми тут самі і без свідків. Отож давайте поговоримо відверто. Ви вважаєте мене боягузом, який хоче втертися в довіру до американців. Помиляєтесь, мій любий. Просто я не такий фанатик, як ви, а звичайна людина, яка тверезо дивиться на речі. Так, так, тверезо, — перепинив він Клюттіга, який хотів щось заперечити йому.
Шваль узяв у руки телеграму і потряс нею в повітрі.
— Евакуація! Наказ рейхсфюрера СС! Чи, може, ви не хочете коритися наказові? — з погрозливими нотками в голосі запитав він.
Те, що Клюттігу хотілося відповісти на це, можна було б розцінити як відкритий бунт, і тому він визнав за краще промовчати.
Шваль одразу ж скористався з своєї переваги.
— Евакуацію полишено на розсуд табірного начальства. От бачите! А вся влада зосереджена в моїх руках. Чи, може, ви не згодні з цим?
І на це Клюттіг промовчав. Шваль продовжував:
— Ми тут з вами віч-на-віч, гауптштурмфюрер, і говоримо відверто: хто може ще прийти нам на допомогу? Фюрер? Чи, може, рейхсфюрер СС? — Шваль хихикнув, — Ми сидимо в пастці. Часи геройських подвигів минулися. Минулися! — повторив він з притиском. — Зараз вже йдеться про те, щоб рятувати свою шкуру.
Клюттіг ледве стримувався, але Шваль уже не міг спинитися.
— Якщо ми втечемо звідси, залишивши за собою гору трупів, то, крім честі й усвідомлення того, що ми лишилися вірні своєму обов’язкові, яку ще користь матимемо ми з того?
— Боягуз! — прошипів Клюттіг.
Шваль поблажливо посміхнувся.
— Я не хочу, щоб вони накинули мені зашморг на шию. Якби ми виграли війну, то і я теж, просто для розваги, наказав би влаштувати тут добру стрілянину по живих мішенях. Та, на жаль, — між нами кажучи, — на жаль, ми програли війну, а це вже зовсім змінює ситуацію.
Довго стримувана лють Клюттіга, нарешті, вирвалася назовні:
— На мене можете не розраховувати! Чуєте ви, йітандартенфюрер? На мене не розраховуйте! Тікати, як найпослідущі боягузи, — це мерзенно... це...
В його голосі звучала погроза, але зараз це не справило ніякого враження на Шваля: він лише мовчки здвигнув плечима, випнув уперед гладке черево і схрестив на грудях руки.
— Ага! Ви хочете зійти зі сцени, з грюкотом зачинивши за собою двері. Мій любий, по мікрофону це прозвучало б дуже велично. Але ж ми з вами не в Міністерстві пропаганди, а в таборі на Еттерсбергу, і фронт у нас під носом. Якщо ми грюкнемо, то й у відповідь пролунає такий самий грюкіт!
— Ну то й що ж! — вигукнув Клюттіг.
Та на Шваля його вигук не справив ніякого враження.
— В кого, скажіть на милість, ви хочете стріляти? В американців? Не робіть з себе посміховиська!
Клюттіг твердими кроками пройшов повз Шваля і важко опустився в глибоке шкіряне крісло за довгим столом для засідань; він являв зараз собою живе втілення безсилої люті.
Шваль мовчки спостерігав противника.
— Чого ви, власне, хочете? — спитав він після короткої паузи. — Мені здається, ви й самі цього не знаєте. Ви хочете розстріляти весь табір. Потім ви хочете вислідити таємну організацію комуністів, а тепер ви ганяєтесь за якимсь малим вилупком і заарештовуєте людей. Просто у вас нерви розладналися, от і все.
Клюттіг схопився з крісла і загорлав:
— Я добре знаю, чого я хочу!
Тремтячими руками він вихопив з кишені якийсь папірець і простяг його Швалю:
— Ось!
Шваль оглянув записку.
— Що це таке?
— Керівна головка підпільної організації, — відрізав Клюттіг.
Шваль високо звів брови.
— Цікаво, дуже цікаво... — В цих словах могло бути і здивування, і глум.
Він уважно прочитав список.
— Та тут навіть не одна головка, а багато голів. Як же вам удалося виявити їх?
— Під час мого полювання за отим малим вилупком, — цинічно відказав Клюттіг.
Шваль зберігав самовладання.
— І що ж ви хочете робити з цими головами?
— Відрубати, штандартенфюрер!
— Так, так... — тільки й сказав на те Шваль і, заклавши руки за спину, почав задумливо походжати по кабінету.
Клюттіг чекав: от-от пролунає рішуче слово!
Та пауза затяглася. Шваль думав. Кінець кінцем, він, здавалося, зважився на щось. Ось він спинився перед Клюттігом. Вони дивилися один одному в вічі.
— Слухайте, що я вам скажу, гауптштурмфюрер. Мені не подобається те, що ви тут робите. Ні, ні, не перебивайте мене, вислухайте до кінця. Початок вже зроблено, ваша акція, на якій ви наполягаєте, — надто масована і зайшла надто далеко, щоб я міг припинити її, не показавши в’язням нашої слабкості...
— Слабкості? — обурився Клюттіг.
— Так, — коротко відповів Шваль і відчув у цю хвилину, наскільки він розумніший за свого заступника.
Він знову облишив Клюттіга і почав ходити навколо письмового стола, як робив це завжди, збираючись сказати щось важливе.
— Давайте поговоримо про інше. Наказ рейхсфюрера СС лежить перед нами, і він має бути виконаний. Табір буде евакуйовано! Ми тут з вами сам на сам, Клюттіг, я говоритиму цілком одверто. Ми не знаємо, що нас чекає. Можливо, одного чудового дня я повинен буду дати звіт рейхсфюреру СС, тому я хочу виконати його наказ. А може, колись мені доведеться відповідати перед американцями! Можливо, всі ми будемо відповідати перед ними!