— Найсвятша Матка, — каже, а сам свое дума, — пошли усякого щастя, здоров'я, талану і довголіття дідичу нашому, ясно¬вельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить і до розуму доводіть! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!
Потоцький притуливея в куточку і слуха, аж облизуеться: як маслом по душі його маже тією молитвою. Зараз пізнав, що се той шляхтич, которому вчора задав він шваби, Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоць¬кого й пита:
— А що ти тут робиш, старцю?
— Молився, вельможний пане, — одвітив Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб часом не пізнав його шляхтич.
— А маєш голку?
— Бач, який розумний! — подумав Потоцький, — мабуть вже у його і голка є.
— Чи маеш голку, гунствот, лайдак? — гримнув Кондрато¬вич, визвірившись на Потоцького.
— Німа, вельможний пане! — одвітив Потоцкий, а сам мерщій до дверей, думає:—от собі на пихо навчив чоловіка! Щоб не задав він мені такой прочуханки, як я йому вчора.
— Німа? — крикнув Кондратович, простягуючи руку. — Ось дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі, два коні, корову, чотирі свині,— і у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гультіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?
Та се кежучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагати малахаєм. Шмага, шмага, а сам приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелів дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а б’є власна його рука! — Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та і пішов собі до родича.
— А що? — спитав родич, побачивши Кондратовича.
— Знатного перегону задав! — каже Кондратович, усміхаючись, — буде згадувати ту голку по суботах!
— Тікай же швидче, а то щоб він на шибениці тебе ще не прсвітрив!
— За що?… хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчити! Адже ж я трощив не його, а старця і щe власною його рукою. Та куди ж і тікати од Потоцького? Хіба на той світ, а на тім не сховаешся!
— Та воно так, тільки гляди; ти сам знаеш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і лата¬на, і правда та у них, як кій в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.
Оттак поговоривши, та й прислухаються, яка буде чутка про Потоцького. Аж ось зайшов до родича з двору служонця та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився та і занедужав.
На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.
— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович?
— Тут, — каже родич, — а на що вам?
— Гетьман кличе до себе: нехай швидче йде!
Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а буде те, що Бог дасть.
Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:
— А що, чи маеш теперь голку? — Тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись,
— Маю, ясновельможний пане! — одвітив Кондратович, показуючи голку.
Глянув на ней Потоцький-неначе не бачив, а там вже не тільки очі—і спина бачила ту голку.
— А чи не трапилось тобі навчити якого небудь дурня? — пи¬та гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.
— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович, — вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, — довго буде згадувати ту голку.
Тут Потоцький став роспитувати Кондратовича, відкіля він і за чим прийїхав. От він і розказав йому усе, що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:
— Возьми сей розказ і оддай його головному економу, той все зробить, як тобі й не снилось!
Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша і пішов у контору. Тільки прочитав той лист глав¬ний економ, як витріщиться, як крикне:
— Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна, кому й за віщо дає і гроші, і землю!
— Се ж моя земля, — каже Кондратович, — ше батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбав!
— Розказуй — не свою!… Потоцький звелів в придачу до твоєй землі дать у-трое стільки, і ще двісті дукатів, от шо!
— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужой спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, то тоді вже завидуй ласці його ясновельможності.
Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоілась, так думка ж і серце вже не щеміло.
Не пройшло й тижня після того, як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького, і пуць кому в ноги.
— Змилуйся, яснеосвіцьоний пане, — заголосив — пся-крев, гунствот Кондратович віку мені збавив, до полу-смерти зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив е чубом.
— За віщо? — спитав Потоцький.
— Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита — Маш голку? — Нема, кажу. А він як крикне — Ах ти голодрабець! Патшай, — каже, показуючи застромлену у рукаві голку, — я з ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема? — За чуб мене, стяг з коня і давай трощити. Та ще і приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелив дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а бьє його власна рука!
Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютується і звелить повісити Кондратовича, а Потоцькому і байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобити, розказуе, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш смхеться, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знати, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського.
— А в якій ти школі вчився?
— В Минжиріцькій, у піярів, ясновельможний пане, — каже пан Тридурський.
— А як ти добре вчився і слухав своіх научицилів, чи була тобі за се яка винагорода?
— Як же! патери вішали мені на ланцюжну мідну бляш¬ку, а мати годувала марципанами з мигдалами.
— Ну, як вернется ж в маєток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.
Пан Тридурський почав був сперичаться, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде.
Його воля усім закон, вік і сам ій кланяеться, як той хлоп панові.
Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному в знаки, не одного шпигнула. Було, як хто хоче оддячити свому ворогові, то й присікаеться до його — Чи маеш голку? — Як нема, то й б’є і товче його. А жалуваться до Потоцького хоч не ходи: посміеться, ще й грошей дасть тому, хто бив. Було, як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого небудь прочвари, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.