Одна справа — вилучення врожаю зернових методами продрозверстки під приводом необхідності годувати міста і здобувати валюту експортом хліба, що призвело у кінцевому підсумку до загальносоюзного голоду. Але зовсім інша справа — вилучення будь-якої їжі на всій території УСРР і Кубані з метою створити умови, несумісні з життям. Тому на всі розповіді про суть сталінського «сокрушительного удара» російські історики, з якими ми зустрічалися на міжнародних конференціях, реагували однаково: покажіть документ! У своїй фундаментальній книзі «Голод 1932–1933 годов: трагедия российской деревни» (М., 2008) пензенський професор Віктор Кондрашин з очевидним задоволенням процитував прийняту у листопаді 1932 р. рекомендацію Старомінського райкому ВКП(б) Північно-Кавказького краю щодо репресування козаків станиці Новосільської: «застосувати найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування». Одразу після цього наводився відгук на цю рекомендацію голови Раднаркому СРСР і голови надзвичайної хлібозаготівельної комісії в УСРР В.Молотова: «рекомендація не більшовицька і така, що випливає з відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевих властей брати будь-який хліб і де завгодно» (с. 216). Звернемо увагу: навіть у цьому запереченні Молотов говорив тільки про хліб, бо держава мала законні підстави вимагати його у селян. Він навіть не відреагував на рекомендацію райпарткому про «вилучення всіх продуктів харчування»…
Маємо бути вдячні Кондрашину за те, що він переконливо довів: письмових інструкцій про вилучення всіх продуктів харчування в архівах нема, вони не існували. Тим не менш, тисячі свідків Голодомору, які вижили, підтверджують факт цілковитого очищення сільської місцевості України і Кубані від продовольства. Видавництво «Кліо» опублікувало книгу «1933: “І чого ви ще живі?”» (К., 2016, 720 с.), яка переконливо засвідчує ретельно замаскований сталінський злочин. Упорядник Тетяна Боряк сформувала цю книгу з кількох рядків кожного свідчення, в яких зафіксовано факт конфіскації всієї їжі під час подвірних обшуків. Ми знаємо, де жив кожний такий свідок, його село позначене не карті в Атласі Голодомору, який створюється в Кембріджському університеті (США). Карта, як і книга Т.Боряк, мусять переконати світову громадськість у геноцидній природі Голодомору.
Під час голоду першої половини 1932 р., який не відрізнявся від загальносоюзного за причинами, але набув особливо гострих форм, з України виїхало у пошуках їжі в більш благополучні регіони близько 3 млн. селян. Враховуючи цей прецедент, Сталін під час «сокрушительного удара» розпорядився ізолювати пограбованих селян в місцях їх постійного проживання, й відповідні документи опубліковані. Інформаційна блокада голоду 1932–1933 рр. в СРСР тривала до грудня 1987 р., а тому не потребує документальних підтверджень. Однак заключна акція» сокрушительного удара», тобто надання державної допомоги продовольством селянам України і Кубані, нібито суперечить правовому висновку про геноцид. В усякому разі, коли українські вчені в часи В.Ющенка переконували світову громадськість в організації радянською владою голоду-геноциду, її представники здивовано запитували: що це за геноцид, коли держава рятує голодуючих?
Після того, як Верховна Рада України прийняла щакон про Голодомор-геноцид, в Раді Федерації РФ відбувся «круглий стіл» на тему «Про протидію спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Федеральне архівне агентство (Росархів), яке раніше не цікавилося такою темою, запропонувало підготувати фундаментальний збірник документів про голод початку 1930-х рр. Тритомник (у чотирьох книгах) був опублікований під грифом популярної на Заході книжкової серії «Россия. ХХ век. Документы», яку заснував Олександр Яковлєв. Випереджаючи його публікацію, Росархів у 2009 р. опублікував документальний збірник «Голод в СССР 1930–1934 гг. Famine in the USSR. 1930–1934» (до книги додавався комп’ютерний диск). Це було надзвичайно коштовне видання, грошей не пошкодували: 518 сторінок кольорових копій документів, завдяки чому у читачів виникав ефект присутності у відповідному архіві. Ефектно виглядав підпис Сталіна червоними чорнилами під постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 8 лютого 1933 р. про виділення по 200 тис. пуд. жита на продовольчі потреби робітників радгоспів, МТС і партійного та безпартійного активу Дніпропетровської і Одеської областей. Голова Росагентства В.П.Козлов у передмові писав: «Ми пропонуємо, перед тим, як поважні міжнародні або національні державні структури побажають висловитися з політичними оцінками про «голодомор-геноцид» в Україні, не поспішати з ними».
Ще один приклад того, як українська сторона програвала в інформаційній війні з росіянами. Двоє впливових на Заході представників школи великого Едварда Карра Стівен Віткрофт (Австралія) і Роберт Девіс (Велика Британія) опублікували у 2004 р. книгу «Роки голоду: сільське господарство СРСР у 1931–1933 рр.» Автори перелічили в ній 35 постанов про надання у першій половині 1933 р. допомоги селянам, які зазнали «продовольчих утруднень». Перша позичка була надана Одеській і Дніпропетровській областям 8 лютого в розмірі 6,6 тис. тонн зерна (логічно зробити висновок, що початок допомоги співпав з припиненням кампанії вилучення продовольства). Всього держава надала 320 тис. тонн продовольчої допомоги, з неї 265 тис. тонн — Україні і Північному Кавказу. Російською мовою ця книга була опублікована в 2011 р., і Віткрофт у передмові до перекладу зауважив: «Ми з Р.Девісом не знайшли свідчень того, що радянська влада здійснювала програму геноциду проти України».
В інформаційній війні досвідчений противник здатний поставити аргументи української сторони догори дригом. Проблема полягає і в тому, що часом поважні вчені з НАН України дискутують х позицій російської сторони. Найбільш яскравий приклад — поява наприкінці 2017 р. в Москві невеликої за обсягом книжки «Русско-украинский исторический разговорник». У колах московської ліберальної інтелігенції (чого варте, наприклад, ім’я Нікіти Соколова!) виник задум намалювати портрети найбільш «спірних» фігур російської ф української історії від князя Володимира до Степана Бандери спільними зусиллями двох істориків — російського і українського. В анотації підкреслювалося, що автори керувалися метою «відділити наукові знання від нашарувань політичної міфології і опрацювати єдиний, несуперечливий і безконфліктний образ минувшини». Автори нарису про Й.Сталіна Валерій Солдатенко (Україна) і Олександр Шубін (Росія) у підрозділі під заголовком «Чи «влаштовував» Сталін «Український голодомор»?» уже першим реченням позначили, що вони в курсі новітніх доказів українських вчених про створення у сільській місцевості ситуації, несумісної з життям шляхом вилучення всього наявного продовольства. Ось це речення: «Голод в СРСР, який особливо сильно вдарив по Україні, півдню Росії і Казахстану, був викликаний вилученням продовольства у селянства на потреби форсованої індустріалізації». Казахстан тут згаданий не в тему, там голодомор став наслідком силового осадження кочовиків на землю. Та суть у тому, що автори поширюють вилучення продовольства на весь Радянський Союз. Далі називаються причини голоду в дусі сталінської концепції «нахльостування», наводяться цілком безсумнівні цифри продовольчої допомоги УСРР і Кубані, уперше опубліковані С.Віткрофтом як свідчення державної турботи про голодуючих. До жахливої теми вилучення наявного продовольства автори повертаються знову, і теж одним-єдиним реченням, сформульованим у легковажному стилі: «Виконуючи завищені плани поставок продовольства на будови п’ятирічки, виконавці височайшої волі вилучали у голодних людей уже не тільки хліб, придатний до експорту, але й овочі, навіть сушені гриби, які можна було кинути в котел робітничих їдалень Дніпрогесу і Сталінградського тракторного» (с. 144–145). Кінець цитати…