Служба Божа в притулку була насправді не така вже й стисла. Пані Левська завжди стояла збоку й повсякчас неприховано зиркала, чи ніхто часом не заплющує очі, не перешіптується й чи раптом таємно не гризе сухарик: їсти перед службою було заказано! Діти боялися заплющувати очі. Щоразу тільки позирали в той бік, звідки виднілася її біла, як сніг, блузка. Зате після служби завжди був майже панський сніданок! Якщо щодня хліб із повидлом і кава з молоком, то в неділю солодкі медівнички!
Найбільше Мартин не любив недільний сонний час. Він був обов’язковий. Пані Левська строго пильнувала кожного, хто порушував дисципліну, вандрувала від дверей до дверей і дослухалася, чи всі сплять. Але спали не всі. Точніше, ніхто не спав. З кімнат прочувався тихенький шум, який переростав у лоскіт і гоготіння. Від цього в пані Левської вривався терпець, вона хапко відчиняла двері, і всі миттю нишкли: хто хотів через сонний час потрапити на «стілець» і мати справу з безсердечним паном Стоцьким? Навіть Тодось не хотів, хоча досі вважався найбільшим мастаком у переповіданні всіляких страхітливих трафунків та побрехеньок і ледь не першим претендентом на «стілець».
– Теодоре, чому ти не спиш? – звернулася пані Левська до Тодося.
– Це я не сплю? Я сплю.
– А хто ж тоді розмовляв?
– Не знаю!
– Я щойно чула твій голос!
– Се вам сі причуло, – не втримався від сміху Тодось.
Він міг би передбачити, що розізлить пані Левську.
– Після сонного часу на «стілець». Три палиці: одну за те, що розмовляв, другу – за те, що обманював. А третю – щоб не плакав, як Святий Миколай тобі нічого не принесе. Якщо не навчишся говорити правильно, то отримаєш іще одну палицю.
Було шосте грудня. Саме в цей день німці вшановували Святого Миколая. Пані Левська вже цілий місяць готувала дітей до виступу. Пані ляґерова допомагала їй, хоча більше турбувалася про їжу й одяг, ніж про виховання дітей. Кожен мав декламувати вірш чи співати пісню. З віршем ще так-сяк – осилити можна, а от із піснею все було дещо складніше. У Мартина талант до співу – казала пані Левська. Пані Зося теж повсякчас кивала головою, коли Мартин співав: «З цього хлопця люди будуть». Зате Степанові Реві на вухо наступив не просто ведмідь, а ціла ведмежа родина – саме так оцінила Степанів музичний хист пані Левська. Мартин припускав, що це мало означати. Степан трохи нервувався, що не отримає подарунка, але дав собі слово виляскувати так гучно, щоб приголомшити Святого Миколая й таки отримати від нього винагороду. Мартин був його «приватним наставником» – казав Іван. Репетиції тривали мало не до ночі. І навіть пані Левська не приходила й нічого не казала за Степанові спроби. Десь близько третьої Іван Лаба зістрибнув зі свого ліжка, підійшов до Мартина, шарпнув його за рукав і відчеканив:
– Або ви обидва затулюєте писки, або спите надворі.
– Ого! Ти сказав «писки»? – схопився зі сну Павло, який завжди спав аж до самісінької побудки.
– Гей, Іване! Відмінника пограєш у школі, а ту’ дай змогу хлопцеви дістати подарунок. Іди ліпше спати! – узявся боронити Степана Тодось.
У Степана через Івана щезла охота до всяких проб.[50] Він сумно поплескав Мартина по плечу й почалапав до свого ліжка.
Тодось ніяк не міг заснути. Він знав, що не дістане подарунка, але пісню вивчив: він теж мав дар – казала пані Левська про Тодосів спів. Правда, це було ще перед приключкою із сонним часом.
Діти та їхні вихователі зібралися у великій залі. Учні сиділи на стільцях попід стіною й чекали. Одягнені у святкове вбрання, вони ще раз оглядали свіжонапуцовані черевички, гарно випрасувані біленькі сорочки, поправляли шлейки від штанців і пошепки повторювали свої вірші. Заграла музика. Усі втупилися у двері. Ті врешті-решт розчинилися, і на порозі з’явився червонолиций Святий Миколай у довгому багряному вбранні, високій кармазиновій митрі та з довжелезною дерев’яною патерицею. Доскіпливим позирком він окинув залу, поправив довгу білу бороду й звів брови.
– Чи сюди я мав завітати?
– Так! – почулося зусібіч.
– Чи до чемних?
– Так! – лунало на цілу залу.
– То чи всі були чемні цього року?
– Так, – горлопанили одне наперед одного діти, зиркаючи на повнісінький візок.
– Ну коли так, то будемо дивитися, хто що заслужив сьогодні. А пісні вивчили? А вірші знаєте?