Зала променилася від щастя. Першим ступив на середину Іван Лаба й проказав свій вірш. Святий Миколай заплескав у долоні. Діти відразу підхопили оплески. Свято почалося по-справжньому. Діти одне наперед одного зголошувалися перед Миколаєм. Доспіла й Степанова черга. Він вийшов на середину зали, підвів голову, розклав руки, наче диригент хору, і випустив у світ свою першу в житті «арію», мелодію якої впізнати не міг ніхто. Навіть сам Степан. Пані Левська затулила одне вухо долонею, наче поправляла волосся. Лише Тодось спишна дивився на Мартина.
– Нічого! Хай знають наших!
Тодось теж заспівав пісню й проказав вірша, поглипуючи на пані Левську. Та вона незрушно спозирала то у вікно, то на свої пальці, навіть ані разу не поправивши на шиї хустинку, що вона завжди робила. Пані Зося також гляділа у вікно. Мартин бачив, як вона зітхнула і як сумно зиркнула на пані Левську.
Обіч Миколая ішов Ангел, цурпелячи візок із подарунками.
Кожен спозирав на той сліпучий візок і не дихав.
– Це тобі, Іване! – простягнув Миколай найперший блискотливий згорток Іванові.
– Дякую, – ухопив подарунок Іван.
– А це тобі, Степане!
– Дякую!
– Це тобі, Павле! Це тобі, Олексо! Це тобі, Петре! – промовляв Миколай до кожного, простягаючи лискучі згорточки.
Ангел неквапом ступав далі, погойдуючи крилами й двигаючи за собою візок. Діти затамовували перед ним подих, очікуючи на омріяний згорточок. Коли Ангел приступив до Мартина, хлопець застиг: Ангел раптом виявився не справдешнім, а паном майором, який забирав Мартина від Трохима. Мартин так і не зрушив із місця. «Знав би Тодось!»
– Це тобі, Мартине! – звернувся Миколай до хлопця.
– Дякую! – тихцем прошепотів Мартин. Скільки всього на один день! Мартин тримав у руках лискуче, загорнене у фольгу пуделко[51] й не дихав. Пальці ковзали по сліпучій глянцевій гладіні й завмирали від ледь чутного шелесту. «Це мені?» – токотало в грудях. «Це мені!» – тенькало серце.
Тодось стояв обруч Мартина й уже майже не дихав, поглипуючи на Мартинів глянцевий пакунок. Він так доскіпливо вдивлявся в Миколая, що аж світ ішов йому перекидьки перед очима. Витягував шию, виструнчувався, наче проковтнув палицю. Можливо, пані Левська забула сказати Миколаєві про його витівки в сонний час. Миколай крутнувся до Ангела, якось дивно баламкнув йому рукою, і той видобув зі свого візка довгу тоненьку лозину.
– Це тобі, Теодоре.
Тодосеві руки припнулися до штанів. Він не ворухнув ними, як і не ворухнув ногами, що приклеїлися до підлоги. Його маленькі чорні очі прикипіли до начищених чобіт, до кантиків штанів і ставали двома криницями, які ніяк не хотіли пересихати.
– Це тобі, Теодоре, – повторив Миколай, простягаючи різку.
Тодось знав, що має сказати «дякую». Він знав, що не має права зрікатися подарунка. А ще знав, що заробив цю різку, хоча до останнього не йняв віри.
Мартин дав Тодосеві штурханця. Тодось випростав руки, хоча голову так і не підвів. Аж тепер Мартин угледів під білими бровами Миколая очі пана Стоцького.
Мартин тримав своє пуделко в руках і не знав, як йому бути. Він спозирав, як хлопці, що тупцювали обіч, розгортали свої подарунки, як виймали з них щось духмяне й добреньке, як клали його на язик, як прицмокували… «Бігме, це шоколад», – подумав Мартин, поглядаючи на маленькі коричневі квадратики, що поквапно щезали в Івановій невипареній ґаврі.[52] Іван гордо окинув зизооким поглядом Тодося, голосно прицмокнув і розтягнув губи для усмішки. Тодось обернувся до вікна. Мартин так боляче наступив Іванові на ногу, що той аж засичав. Далі відвернувся і, проковтнувши слину, пішов до Тодося. Той глядів у вікно й мовчав, ховаючи за спину різку.
Увечері всі полягали на ліжка й продовжували шарудіти у своїх пакунках. Мартин забрався до Тодося на верхнє ліжко й простягнув йому своє ще запаковане пуделко.
– Бери! – прошепотів він.
– Не хочу! – обернувся до стіни Тодось.
– Бери! – присунув йому пакунок Мартин.
– Я сказав, шо не хочу, – ще тісніше привернувся до стіни Тодось, ховаючи під повіки сумні чорні очі.
– Ну то з’їмо разом! – потермосив Тодося за руку Мартин.
Тодось із проволоком обернувся й прищулився поглядом до синього блискунця.
– Але ти перший! – Він погладив блискучий згорток і підсунув його до Мартина.
Мартин іще раз провів пальцями по сліпучій позлітці («Який то ґлянець!») і смикнув за кінчик синьої стрічки. Стрічка швидко розв’язалася. Мартин ковзав повільними рухами по лискучій фользі й, майже не дихаючи, розгортав її, вслухаючись у шелест: лиш би не розшарпнути позлітку! Щойно фольгу було складено конвертиком і заховано в шухлядку біля ліжка, Мартин торкнувся покривки свого пуделка: ще зроду-віку нічого пахучішого він не тримав у руках! Хлопець глибоко втягнув повітря.