– Справдешній шоколад! Понюхай! – звернувся він до Тодося. Той уже майже не дихав.
Мартин витягнув із пуделка тоненьке шоколадне плястерко,[53] обережно зняв із нього папір і розгорнув фольгу. Коричневі квадратики, які він уже бачив в інших хлопців, тепер були і в його руках. Мартин провів по них пальчиком. «Які гладенькі!» Він підніс їх спочатку до свого носа, а відтак – до Тодосевого. «Як пахне!» Мартин подовгу вбирав повітря навколо шоколаду, опісля поклав його на подушку й обережно натиснув на плитку десь посередині. Та легко переламалася навпіл. Ні, одна була на дрібку більша. Мартин узяв той більший кавалочок і простягнув Тодосеві.
– Це твоя!
Тодось відламав грудочку й поклав собі на язик. Затим обернувся до стіни й натягнув на себе ковдру. Мартин розумів, що Тодось плаче, хоча той не хлипав.
– Добраніч! – сказав Мартин і подався на своє ліжко.
– Чекай, – зістрибнув Степан зі свого ліжка. – Це тобі, – простягнув він шматочок шоколадки Мартинові. – Якби не ти, я не мав би подарунка.
– Дай краще Тодосеви, – промовив Мартин і ліг на ліжко. Степан подався до Тодося. Але той не ворухнувся. Степан поклав шоколадку Тодосеві під подушку й поплентався до себе.
Мартин іще довго глядів то на стіну, то на вікно. Надворі світив місяць. Він зазирав із-за фіранки тоненьким золотим пружком і не збирався ховатися за хмари. Мартинові ще довго пахнуло шоколадом і гірчило Тодосевою різкою, яка лежала в кутку кімнати: спекатися її ніхто не мав права.
Час не чекав. День за днем він збігав, як збігала вода в Черемоші, не думаючи ні про минущину, ні про прийдешність. У притулку час теж не стояв на місці. Хіба що закони. Та порядок і дисципліна взамін на дах над головою й щоденний харч – це ще далеко не найгірше. Як було насправді за стінами притулку, знали тільки ті, хто був закинений за ці високі мури. А ті, що за ними мешкали, швидко звикали до нових узусів і вже не мислили свого життя без них. Якби тут леда-якій дитині сказали, що вона має полишити притулок, це було б для неї справжнім покаранням. Навіть для Тодося. Він, як і більшість інших, уже навчився бути поштивим, дурне не дейкав,[54] ні з ким не човпся,[55] нікого не заморочував і не лоточив[56] (навіть Івана), уже трохи говорив «по-панськи», не матіркувався й навіть не тримав ні на кого кривди за різку. Що там не говори, допомогла й палиця. Він знав, що цього року вже безперечно отримає шоколад і ще щось добреньке. «Хіба діти в селі таке мають?» – всякчас повторювала пані Левська.
Хтось розтрубив погудку, що всіх дітей із притулку забирають до Німеччини. А що притулок належав німцям, то вони самі верховодили своїми планами.
Знов прийшла Бечкова неділя. Діти вбралися у свої парадні вишиті сорочечки, напрасовані на кантик штани й взули налощене взуття. Сьогодні мав бути особливий день: дітям знову мали роздавати шоколад. Мартин зачув про це від Тодося: той завше все вишпигує! Але це мало трапитися ввечері, після рецитування віршів. Був погідний святковий день, хоча ще по-весняному прохолодний. Мартин стояв біля Тодося й не зважав, чи дивиться на нього пані Левська. Він глядів на віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь. Мартин відчував, як нагрівалася шибка і як крізь неї проступала весна. Він тримав у руці вербові котики й гладив їх пальцями. Які м’якенькі! Мартинові очі заплющилися самі, він навіть не помітив цього.
– Не спи! – дав йому під бік буханця Тодось. – Побачить пані Левська, то лишишся без шоколадки, та й «стільця» тобі не минути!
– Я з тобою поділюся палицею, – шепнув йому Мартин у відповідь.
– Тримай собі, – прошепотів Тодось і скрутив Мартинові велику дулю.
Його дулі ніхто не бачив, крім пані Левської. Вона кинула на хлопця сердитий погляд, і він збагнув: якщо сьогодні хтось і залишиться без шоколадки, то саме він.
Під час сну Тодось був мало не ідеальною дитиною, майже не жартував, не сміявся й не розказав жодної «страхачки». Своєю поведінкою після обіду він теж був задоволений, хоча весь час потирав руки й голосно зітхав. Якщо так буде далі, можливо, пані Левська пробачить йому ту дулю? Мартин почухав лоба: «Сумніваюся. Пані Левська надто справедлива».