День нічим особливим не різнився, окрім свячення верби. Тепер усі чекали тільки на вечірнє празникування, щоб поласувати солоденьким. Усе було б добре, якби перед вечором не трапився той страшний трафунок. Раптом у притулку роззірвався снаряд, який випустили десь із Черганівки. Він упав біля самісінької криниці саме в той час, коли пані Левська набирала воду. Діти стояли у вікнах і безпомічно переглядалися. Вони знали, що війна ще не закінчилася. Та щоб у притулку були вибухи? Ніхто не знав, хто випустив той снаряд і чи будуть іще. Пан Стоцький про всяк випадок укотре ганяв подвір’ям, щоб пересвідчитись, що ніхто не зостався надворі. Він якось м’яко торкався до голови кожного, гладив волосся й навіть пригортав до себе.
– Не бійтеся! Скоро все минеться. Ще трошки. Скоро все буде по-іншому.
Діти блимали очима на пана Стоцького й нічого не тямили. Вони робили все, що він казав: поспіхом зачиняли в кімнатах двері, зіщулювалися, нишкли й вичікували, що буде далі.
Почало сутеніти. Пан Стоцький тихцем почав сам роздавати шоколадки. Без жодних коментарів. Тодосеві теж дали. Та він і не розгорнув її. І ніхто не розгорнув: страх був дужчий. Діти трималися за руки. У них дзенькотіли зуби й гупало в грудях. Вони прилипали до шибок, як хрущі, що шукали світла. Мартин увесь час думав про пані Левську. Його голос тремтів:
– Ти справді її видів?
– Видів, – здригнувся Тодось.
– Її точно забрали? – ледь розбірливо белькотав Мартин.
– Точно. Осколок влучив їй у ногу.
Мартин заплющив очі й почав молитися. Молитися так, як вчила його пані Левська, просячи Бога про її одужання.
Пані ляґерова допровадила Мартина до дверей із заднього двору.
– Чекай тут, – сказала вона, стримуючи хвилювання. – Я зараз повернуся.
Мартин глянув у вікно. Небо заворсилося, насупилося, потемніло. Мигцем гусли хмари, прикриваючи останні латки блакиті. Перші важкі краплі дощу падали на лутку, роздзвонюючи початок дощовиці. Та й справді, за якусь мить розгостила справжня злива, яка зібралася досхочу напоїти землю. Мартин чипів біля дверей і майже не дихав. Він боявся, що буде громовиця. Та громовиці не було. Він не знав, скільки ще має тут чекати й кого пильнувати.
Урешті двері відчинилися. Мартин побачив невелику на зріст жінку в широкому сардаку, крислатій кресані та широких ногавицях.[57]
– Живий! Дєкувати Богу! – кинулася вона до Мартина й обхопила мокрими руками.
Мартин відсахнувся.
– Мартинцю! То я, Стефка. Прийшла по тебе. Ходи, – тремтів її голос.
– Я нікуди не піду, – відсахнувся Мартин.
– Як не підеш? То я, Стефка! – Ухопила Мартина за руку, розгублено визираючи з-під великої крисані.
– Я нікуди не хочу звідси йти! – нажабився Мартин.
– Це ж твоя мама, – стрепенулася пані Зося. – Ти що, не впізнаєш її?
– Я не хочу нікуди звідси йти! – набурмосився ще дужче Мартин.
– Ти мусиш, – м’яко мовила пані ляґерова.
– Нічого я не мушу. Я не хочу звідси йти! – пручався хлопець. Його голос дрижав, як лист на вітрі.
– Ти не можеш тут більше залишатися, – прокоментувала пані Зося. – Завтра всіх звідси забирають.
– Це неправда! Ви тільки хочете мене налякати! – протарабанив Мартин не такою вже поштивою мовою, якої вчила пані Зося.
– Правда! – зм’якла пані ляґерова.
– Не вірю! – вирвалося в Мартина. Зі злості він навіть хотів бовкнути «ви хочете мене збутися», але знав, що це образить пані Зосю.
– Се правда! Ходи додому, Мартинцю! – рухалися Стефчині губи.
Мартин відчув, як у самісіньке серце колов цей тремтячий Стефчин голос. «Коли я була спрагла, ти напоїв мене», – відживляла його пам’ять. Йому стало шкода Стефки! Він навіть волів сказати їй, що йде, лиш би вона не страждала. Ще рік тому він понад усе на світі бажав утекти звідси, вирватися з цих мурів і бути вдома, коло Стефки. Але не тепер. Тепер він уже звик до іншого життя, у якому прагнув бути далі. Прагнув жити тут, у притулку, де немає порожніх долонь і тремтіння від холоду. Де не треба вбиратися в мотлох і не треба думати, чи відчинить двері пані Зелінська.
– Я не хочу йти звідси, мені тут ліпше, – повторив, наґоґошившись,[58] Мартин.
– Тікай! Швидко, поки тебе ще тут ніхто не побачив, – гримнула пані Зося на Мартина. Її голос тремтів. Мартин помітив, як швидко змокріли її великі зелені очі. – А вам, пані Стефо, краще не йти дорогою, а понад річку. За Рибницею кілометрів дванадцять. Поспішайте, поки ще геть не стемніло.
– Передайте це Тодосеві. – Мартин витягнув із кишені шоколадку й простягнув пані Зосі. Він обняв її так, як іще ніколи не обнімав Стефку. – Я буду молитися за вас.