Пані Зося міцно пригорнула до себе Мартина й витягла щось із кишені.
– Це тобі!
Вона простягнула хлопчикові картуз із синьою смужкою.
– З Богом!
Похапцем поклала шоколадку в кишеню й кивнула.
– Тікайте, бо ще хто побачить! – тріпотів її голос.
А тоді зникла за дверима, не промовивши більше ні слова.
Вони вигулькнули на подвір’я. Дощ лив, як із коновки. Із задніх дверей виднілася криниця. Мартин оглянувся. Біля криниці досі лежав коричневий черевичок… Хлопець міцно затиснув у кулачку подарований Тодосем каштанчик і більше не промовив ні слова.
Втеча
Страх меншає, коли стає більше світла.
Це був день, який утомився від ляпавиці. Земля була мокра й ковзка. Ноги щоразу зсувалися вниз. Стефка йшла попереду, раз у раз самохіть підчіплюючи Мартина за руку. Той фиркав, торгав рукою, випручуючи її від Стефки. Вона видавалася Мартинові якоюсь інакшою, ніж знав її досі. Хлопець нічого не запитував, і вона нічого не розповідала. Він навіть не знав, звідки вона тут узялася і як дізналася, де його віднайти. Не здогадувався, що Стефка поборгувала у Варвари ногавиці її чоловіка й натягла його ж кресаню (у чоловічому одязі легше прозирнути в притулок, ніж у жіночому), вбгалася у Варварин старий сардак і під загрозою розстрілу попростувала до притулку, домовившись через пана Стоцького про Мартинову втечу. Мартин також не відав, чи була вона в Німеччині й узагалі де була цілий рік. Знав лише, що тепер мусить іти з нею туди, куди вона знає, і коритися планам, про які вона не знає й сама.
Темніло. Дощ припускав. Під ногами все дужче чвакало. Мартинові черевики застрягали в багнюці й ставали чимдалі важчими. Мартин поглянув на великі, бозна-чиї шкарбани на Стефчиних ногах і аж тепер збагнув, що їй набагато тяжче йти, ніж йому. «То я винен, що Стефка так мучиться, то все через мене», – здригався він. На якусь мить навіть відчув себе недолугим і недорікуватим сином, нездатним захистити свою сліпу матір.
Стефка й сама не знала, чи то вона тримає сина, чи сама хапається за його руку, боячись оступитися. Вона, як сполохана косуля, летіла наосліп світ за очі в пошуках порятунку. Як лилик,[59] слухала навпомацки свою нутряну стихію й неслася між водою й берегом, лиш би повернути собі, що їй належить. Навіщо повернути? Куди? Мартин нічого не знав. Тепер він уже сам подав їй руку й тримав її, боячись відпустити й відпуститися.
Відчував, що тягне за своїми черевиками мало не мішок багнюки. Важкі й майже дерев’яні ноги тремтіли й гули.
– Сідай мені на ґорґоші, я понесу тебе, – зупинила його Стефка, відчуваючи, як знемагає Мартин.
– Мене? – Мартин не пригадував, щоб його хтось носив на руках. Навіть Стефка. Вона радше носила Влодка. – Я сам! – відповів, ледве перебираючи важкими черевиками й не відпускаючись Стефчиної руки.
Дорога додому здавалася втричі довшою, ніж казала Стефка. Дощ лив ливцем. Важчали одяг і кожен крок. Було темно. Швидше б передощило й розвиднилося!
Похила слизька земля не тримала Мартинових черевиків, і він знову й знову сповзав униз, туди, де чорнезна вода безжально лизала берег. Мартинові здавалося, що та вода вивалить зараз свій величезний язичище й злиже весь берег, по якому вони йдуть. «Боже, невже це і є кінець світу, про який говорив Тодось?! Може, Стефка веде мене до пекла через Влодка?» Мартин відчув, що його ноги все дужче слабшали. Вода ще не висолопила язичище, але обернулася до Мартина своїм страховидним чорнющим боком, годуючи його дрижаками. «Нє, вибух коло кирниці був страшніший», – пригамовував себе Мартин. Згадка про пані Левську міцно перепліталася з думкою про воду. Мартин норовив більше не дивитися на ту страшну ріку. Його млоїло. Млоїло так, як тоді, коли він ходив по ту страхітну й гидку брагу до Іспаса. Хлопець відганяв від себе ці думки, силувався взагалі ні про що не думати. «Баба! Страховидло!» – жебонів він сам собі. Та страхи й далі заповзали в Мартинову голову, приклеювалися до нього з усіх боків, тягли його за собою, гарцюючи перед ним, як скажені. Він підвів очі до неба. «Боже, зроби, аби та вода не була така чорна, зроби, аби ми вийшли відси і аби я не боявси».
Дощ поволі переставав хлющати, переростаючи в дрібну мжичку. Прилипла до тіла одіж була лубкóю[60] й студила аж до кісточок.
– Розвиднюєси! Ше трошка! – дихала з усіх сил Стефка, похитуючись, як підбита птаха, так ні разу й не зойкнувши. – Десь тут має бути копанка. Борше! Я чую звуки!