Усіх заново повантажили на машини й повезли до двірця.[67] У кузовах пахло риб’ячими консервами й хлібом – простибі[68] після медичного огляду, або обід і вечеря бранців. Ганна не любила рибу, то й передала півконсерви Парасці, залишивши собі шматочок хліба.
У вагоні не було чим дихати. Застояне повітря впиналося в ніздрі, у легені, і нічого не зоставалось, як звикнути до нього. Кожен рятувався, як знав. Хто прикипав плечима до стінки вагона, хто сидів, скорчившись учетверо, а хто намагався відпочити, приневолившись на соломі – усякий робив так, як міг чи як удавалося. Щойно починали пхинькати чиїсь діти, наглядач із прилизаною чуприною полотнів, його губа ще дужче дриґалася, і він так гримав, що, якби у вагоні були шибки, вони точно повилітали б.
Спрага поселялася в горлі й не відпускала. «Пити!» – шелестіли вуста недужого Степана, який лежав у кутку.
У вагоні стояв такий сопух, що, змішаний із припахом перепрілої соломи, сечі й поту, роз’їдав ніздрі. Але над усе висушувала спрага. Щойно потяг гальмував, усі вистрибували з вагона й мчали в рів – щоб і «потреби справити» і хоч леда-яку калабаньку відшукати. Люди одне біля одного прилягали навколо калюжі й пили. Не кожен ґазда з такої худобину напоїть. Гнила вода була каламутна й відгонила намулом. Ганна також прикипіла губами до води й собі хлептала. Уже не думала, що можна спити волос, як колись казала їй бабуся. Спрага сушила не лише тіло, а й мозок. Ганна не знала Степана, але про всяк випадок намочила для нього кінчик сорочки. Поле обернулося на великий людський водопій. Спрага не зважала на гігієну: гігієна сама про себе нагадала за кілька годин. У кого слабкий шлунок, той уже ні про інше не думав, як про наступну зупинку.
– Alle austeigen! – горлопанив наглядач із прилизаною чуприною. Його губа дилькотала ще дужче, а зуби нагадували оскал вівчура.
Потяг, мов важка змія, вагітна невідомістю, вповзав у чуже місто. Що далі? Люди, як мокрі й поморені мухи, виповзали з вагонів. Вони пахли притлумленою соломою, старим мотлохом і потом. Скільки остарбайтерів перебачили ці товарняки?! Хто востаннє мив ці вагони?
Ніхто не відав, у яке місто вони приїхали й що на кого чекає. Перон став великим юрмищем чужаків, які мали помагати ставати ситою країні, що зробила їх голодними.
Був ранок. Маґдебурґ уже давно не спав. По-весняному тепле сонце золотило ранкові шибки будинків, що стояли вряд, не сперечаючись, у кого краще товариство, бо були схожі один на одного, наче близькі родичі. Що їм було до тих, хто кублився тут, на подвір’ї арбайтсамту[69] – першого пристановища майбутніх остарбайтерів? Ніхто не знав, що тепер буде й чи взагалі «це» буде тепер. Чи будуть виставляти їх, як худобу на базарі, чи розподілятимуть у якийсь інший спосіб? Якщо перше, то заглядатимуть на руки, на поставу й зазиратимуть у зуби, як коневі. Кому треба хирлявих наймитів і хлипких рабів! Кожен хоче товстошкірого міцного двожильного наймита, який робив би все, що закортить його повелителю. А як бути з тринадцятилітніми дівчатками, яких забирали без особливої гадки про їхню долю? План виконано, а решта – хоч вовк траву їж!
Ганна трималася за Параску. Вона знала, що їх мають розподіляти разом, бо Ганна ще не має вісімнадцяти. Та у свої шістнадцять вона ще не мала чого так потерпати, як ті, кому лише тринадцять. Ганна дивилася на розлоге дерево, що широчіло віттям аж до арбайтсамту. Цей світ їй видавався більшим, ніж той, що вдома. Арбайтсамт – це був великий триповерховий будинок із широкими дерев’яними дверима та великими коричневими вікнами, переділеними на дрібні квадратики. Позаду нього – шпетний парканець, неподалік – голі, але ще з осені доглянуті клумби. Ганна переступала з ноги на ногу. Що діється тепер там, за цими вікнами, за тими дверима? Хто вершить їхню долю? Чи, може, уже вивершив?
– Не трясисі, – почала заспокоювати Параска. – Ти не сама. Разом не пропадем.
На бічній вуличці стояли брички, запряжені кіньми, і вантажівки. Біля них повагом туди-сюди проходжувалися чоловіки в капелюхах, вряди-годи позираючи в бік арбайтсамту.
– За нами приїхали, – кивнула на них Параска, – видиш, уже чекают.
На подвір’я спершу ступив наглядач, а перегодя – двоє чоловіків. Вони щось по-своєму шваркотіли один до одного, почасти глипаючи то на одне, то на друге поштурховисько. Один із них – високий, чепурний, добре доглянутий широкоплечий німець із червоними щоками, наче ще й досі цицьку ссав. Другий – маленький, худорлявий, із кістлявим гострим обличчям, проте теж чепуркуватий і підтягнутий. Усі притихли. Високий і широкоплечий зробив крок уперед і почав читати прізвища. Худорлявий виявився перекладачем і розмовляв то російською, то українською. Спершу викликали чоловіків. Ті знеохочено вишикувалися збоку.
68
Простибі – зазвичай це слово означає «дякую»; водночас «давати за простибі» – це «давати задарма». Тут у контексті обіграно обидва ці значення.