Ганна знову поправила подушку й глянула кудись понад стелю. Ось стежка на полонину… Ген-ген видно сусідських овець, тоненьку смужку загорож із високими перелазами, а за ними стіна рівненьких смерічок, що обнялися за руки і йдуть собі, йдуть аж до Вижниці… Ось Ганна обережно ступає на дощечку перелазу, перекидає ногу за біляву лату, зістрибує з дощечки й біжить по траві. Ранок уже трохи прохолодний, але сонце світить так рожево й м’яко, що якби не знав, що то осінь, то впізнав би її за м’яким ранковим пружком неба й за запахом осінньої полонини. Маленькими сонечками виблискує на дрібній, подекуди вже посохлій конюшині роса. Ганна вдихає на повні груди прохолоду й відчуває, як пробігає по її тілу гусяча шкіра. «Такой зимно нинька!» Вона ступає в холодну росу, як у купіль, а далі біжить, біжить по полонині… «Ганусько! – чується здалеку голос Параски. – Мама кличут до хати». «Іду», – хоче вимовити Ганна, але не може. «Anna, wo bist du?[82]» – чується голос фрау Інґрід.
Дівчина натягає на голову ковдру й притискає до грудей руки: «Отче наш, поможи, аби Параска ніколи не голодувала. Поможи, аби ми якнайборше дісталиси додому». Її молитви, як і її спогади, утікали далеко від цієї чужої й холодної землі, яка ніколи не збагне, як пахне паска, як дихає на повні груди полонина і як смакують яблука з розхилистого саду її дитинства.
Таємна свиня
Не все таємне стає явним. І це явно не таємне.
Гер Ґізель не належав до тих заможних бауерів, що мали багато землі. Та у війни свої закони. Кожен мусив працювати на фронт. Пшеницю, кукурудзу, ріпак, цибулю – усе, що збирали на полі, відразу відправляли на станцію. Перевезенням займався Борис. У ці дні він готував із гером Ґізелем відправки. За дотримання закону всім бауерам давали борошно, олію, лляні рушники та всяку всячину. Родині Ґізеля теж.
Та в бауерів біди не було. Бо навіть вони, законослухняні німці, знали, як обійти закон і перехитрити державу. «Якщо в когось велика сім’я, то можна дві свині колоти, а якщо невеличка, то лише одну. Решту живності мусиш віддати державі», – казала пані Інґрід. Гер Ґізель колов одну свиню офіційно, а другу – таємно. То їм на цілий рік і вистачало.
Ганна знала, коли бауер готується різати таємну свиню. Тоді ніхто ні про що не мав здогадатися, бо від поліції не відіб’єшся. Сусіди – це теж добродушний народ: рідна держава – святая святих. Коли її хтось обдурить, того доконечно слід видати поліції.
Одного разу бауер уже мав проблеми, коли до нього навідалася поліція з начебто вибірковим контролем. Це було відразу на наступний день після того, як таємна свиня вже стала ковбасою. Дякувати Богові, гер Ґізель знав, як за ніч можна обернути свиняче м’ясо на ковбасу й консерви, а кістки запакувати в глиняні горщики й залити окропом (на цілий рік закваска для зупи). Ганна поки на власні очі не переконалася, то грішним ділом аж дотепер думала, що німці ковбасу з людей роблять. Ото пропаганда!
«Дорогі приятелі-сусіди» були, мабуть, дуже розчаровані. Гер Ґізель зітхнув із полегшенням, витираючи лоба: «Справжня німецька пильність! Нічого не скажеш!» Ганні таке переповідав Борис. Насправді вона не знала, як добре Борис володіє німецькою. Чи, може, трохи прибріхує? Сама Ганна вже трохи тямила німецьку й могла порозумітися з кожним.
Гер Ґізель скидав м’ясо з таємної свині у велику балію. Борис знався на всій цій процедурі, і бауер завжди нахвалював його. Він раз по раз відкраював іще теплий шматок обсмаленої шкіри, опускався на дзиґлик і наминав. Гер Ґізель ніколи не складав йому компанії, бо не любив їсти шкіру. Зате дожидав, поки фрау Інґрід зготує йому хліб зі свіженьким фаршем.
Поки чоловіки давали собі раду зі свининою, фрау Інґрід займалася дітьми. Стукіт у двері був такий несподіваний, що фрау аж підстрибнула на стільці. Вона довго дивилася у дверне вічко, не наміряючись відчиняти. Була б так і зробила, якби не Йоганнес, її наймолодший син. Той щодуху побіг за мамою й ще з коридору зарепетував:
– Wer ist da?[83]
На порозі стояла Параска.
– Що вам треба? – запитала фрау Інґрід німецькою.
– Ганна, – відповіла Параска. – Ганна Величко. Моя сестра, – продовжила по-німецьки.
– Anna ist nicht da![84] – стала фрау на порозі, не пускаючи Параску.
– Анна! Анна! – гасав коридором Йоганнес, не знаючи, у чому річ.
– Anna ist nicht da! – ще раз бовкнула фрау Інґрід і зачинила двері.