Ганна стояла на сходах і не вірила сама собі.
– Чому ви не пустили до мене Параску? – застрягали в грудях слова.
– Ти мала сказати, що вона прийде, – відтяла фрау й зникла за кухонними дверима.
«Мала сказати! Але то моя сестра!» Ганна вже трохи знала німецькі порядки й розуміла, що в німців незвично ходити в гості без попередження. Та жаль накотився їй на очі: вона так давно не бачила Параски.
Дівчина втекла у свою кімнату й замкнула за собою двері. Вона зробила це так гучно, що фрау Інґрід не могла не почути. «Ауслєндерам ніколи не вгодиш», – чувся обурливий коментар з-за дверей.
Фрау Інґрід постукала у двері. Ганна не відмикала.
– Анна! – узялася тормосити двері бауерка. – Аnna! Mach auf![85]
Ганна застромила голову під подушку, затулила вуха долонями й не відчиняла. Її мокре обличчя не хотіло відслонюватися від подушки й не мало бажання виказувати тут жодному іншому обличчю свої жалі. Не хотіло й не могло.
Який жахливий був день! Ганна вже добру годину-дві бовваніла біля вікна й не збиралася виходити до фрау Інґрід. Вона дивилася то на вулицю, то на перехожих: хтось прямував дорогою до Маґдебурґа, хтось повертався з міста додому. У цю годину на вулиці не було людно. Машин теж майже не було. Відчуття самотності було так само нестерпним, як і бажання втечі. Та куди ти звідси втечеш? Що кому до тебе, ауслєндерки з далекої України, яка раптом вирішила показати норов своїй черствій і гонористій господині. Що їй доведеш, тій упертій фрау Інґрід, коли ти просто наймичка. Мусиш робити те, що тобі наказують, а не те, що хоче твоє серце. Ганна ще раз витерла рукавом обличчя, поправила спідницю й вийшла в коридор, але за мить повернулася.
Почало смеркати. Двірник із великою палицею в руках засвічував гасові ліхтарі. Вони мерехтіли в сутінках і м’яко освітлювали дорогу. На небі з’явився повний місяць, круглий, як паляниця з маминої печі. Ганна дивилася на нього й знову бачила їхню маленьку дерев’яну хатину, мамку, мідницю з тістом і Параску, що звихалася по хаті. Ось мамині руки вже відчиняють дверцята печі, беруть за ручку коцюбу, висувають на крайчик печі хліб. Він гарячий і пахкий. Мама бере білий рушник, виймає ним хліб і кладе на стіл: «Не їш, най вистине, бо щє черево заболит». Ганна не їсть. Та раптом бачить, як Параска вже не звихається по хаті, а швидко блідне й зсувається попри самісіньку піч на долівку. «Хліба! Мамо, їй треба дати хліба, вона не може чекати. Вона не виживе!» Ганна хапає з лави всі свіжоспечені паляниці, скидає їх у торбину, підбігає до Параски й каже: «На, їж! То все тобі! Ти вже ніколи не будеш голодна!» Сльози ллються по Ганниному обличчі, та вона не витирає їх, бо їй уже шістнадцять. Вона може плакати як доросла, і ніхто не осудить її плач. Ганна простягає Парасці хлібину, і та розплющує очі. «Дякую, Ганусько…» Ганна здригається з радості й розуміє, що це був лише сон… Страшний і безпомічний сон, яким не можна передати сестрі ні хліба, ні своєї любові. «Де ти, Парасочко? Де ви, мамко?»
Фрау Інґрід часом була таки добрячою фурією. Вереда й мегера! Що ще скажеш! Бували дні, що їй нічим не догодиш. Тоді вона, як справжнісінька капризуля, до всього дошукувалася, хоча далеко не в усьому сама шурупала. От хоча б: Ганна гарує на полі, летить зі списком від фрау Інґрід до крамнички, несе все, що треба, пильнує дітей, а на вечір ґаздиня навалює повну мідницю брудного начиння, ховає його в шафчині, щоб ніхто не бачив, а щойно Ганна відчиняє двері на кухню – ось тобі й свіжа роботонька! Удома Ганна собі раненько все перемила б, та в ґаздині свої закони. Однак фрау Інґрід, аж поки не ляже, цілий вечір лоточить Ганну й чимраз більше шпильок пускає.
Якщо відверто, то фрау була доволі капарне[86] бабисько як на німкеню. Чи раз візьметься щось там партолити, то так і полишить на півдорозі. Лише ходи й видзьобуй за нею. Щось не допильнуєш – решетиться, сичить, на обличчі міниться. А в інший день із мегери ангел виплоджується! Ходить потішна, не навісніє, не гримить. Зате гер Ґізель повсякчас рівний: серед купи роботи йому не до сварні. Та коли знаєш, хто чим дихає, то й служити легше.
Єдине, що любила фрау Інґрід, це куховарити. Вона могла довго стояти біля плити й поволі насипати то в один, то в другий баняк всякої всячини. Зупу вона варила щодня. Навіть із брукви. Фрау Інґрід, як велика важниця,[87] пишалася своїми кулінарними здібностями, хоча для Ганни вони не здавалися ніякими хистами. Зупа як зупа. Єдина зупа, яку Ганна справді любила, – картопляна. Вона нагадувала їй рідку колочену картоплю, що її варила вдома мама. Правда, фрау Інґрід кидала туди ще смажені коржики з білої булки. Ганна їла все, що готувала бауерка, крім риби й сирого м’яса. «Та хіба ауслєндери розуміються, що добре?» – коментувала щоразу фрау Інґрід, коли мастила сирим фаршем булку.