А що найбільше любила Ганна? Лише не куховарити. Коли фрау тобі під руки дивиться, наче ножем ріже, то яка тобі охота до роботи? Правда, Ганна любила ходити в крамничку, хай би принести для фрау яку абищицю. А що то була за крамничка! Ну де Ганна в селі таку виділа? Там не лише харчі. Та фрау не дурне бабисько: лети, купи й мигцем назад. Ганна деколи не летіла. Стояла собі коло полиць, зазирала в кожну, як сорока в кістку, торкалася оком маленьких миделок, скриньок, люстерок, але рушити не наважувалася. Далі швидко брала те, що казала фрау, віддавала картки – і додому.
Найбільше вона марила блузкою. Це тобі не полотняна сорочка! Ото побіжить, бувало, до крамнички й замість того, щоб відразу взяти олію й цукор, стоїть біля блузки, обзирає. Не має ні марок, ні бецуґшайна,[88] але не вступається. Ганна знає, що фрау Інґрід і на неї бецуґшайн бере (тут усе за картки, навіть бруква – зводить плечі Ганна). Та що вона скаже? Силуваним конем не під’їдеш.
Фрау Інґрід не сліпа. Бачить, що Ганна довгенько в крамничці бариться й гандри б’є.[89] Таки притисла дівчину. Та мусила відкритися. І грім рака вбив! Господиня тільки сплеснула в долоні.
– У тебе ніколи не було блузки? – виймала душу.
– Не було, – тупцювала Ганна, дивлячись під ноги.
– Та звідки у вас знають, як вбираються справжні фрау? – передавала в кашу масла Інґрід.
Якби Ганнина воля, вона б шарпнула в цю мить за скатертину, на якій господиня розклала начиння для обіду, чи перечепилася б за баняк із зупою…
Ганна навіть не гримнула дверима. Журба сорочки не дасть. Злість – теж. Вона вийшла в покої. До своєї кімнати не мала права: у служниць робочий день не передбачає сльози.
Ганну називали Анною, хоча фрау Інґрід стверджувала, що в них ім’я Ганна теж було. Параску кликали Параскою, хоча це звучало аж ніяк не по-німецьки.
Завод, на якому працювала Параска, був трохи далі від Маґдебурґа, у місті Ґотові. Там виготовляли якесь залізяччя. Хіба людоньки, які там працювали, знали, що то був військовий завод і що то за залізяччя вони виточують?! Добре, що до кінця так і не дізналися. Завод забирав у дівчат останні сили. А що їм лишалося робити?! Людина без вибору – то птаха в клітці: ні летіти, ні плакати. Ось так і складали крила, змирившись, і марніли, смутніли, як почорнілі птахи. Хоч би зернятко яке підкинув хто! Миску якоїсь зупи дадуть, де й картоплі не знайдеш, і такий цурпалок хліба, що нема що в руку взяти, – а цілий день роби! Параска змарніла, аж висохла, личко загострилося, очі посіріли. Голод не вовк – на місяць не завиє. Ось лише виплачеться в подушку, коли всі сплять. Бо й на людях заплакати годі!
Життя в бараках – то не меди! Там ні зварити, ні з’їсти нема що. Та й затишку шукати годі. Одного разу Параска таки приїхала до Ганни в Маґдебурґ. Цього разу вона зарання сповістила Ганну та її господарів про свій приїзд. Фрау Інґрід і не намагалася згладити свій прогріх, що минулого разу не впустила Параску до хати, та все-таки до обіднього столу її запросила. На стіл накривала Ганна. Свій улюблений обрус не настелила: ще фрау загнівається. Поки господиня прикликала дітей, Ганна відкраяла товстелезний шмат сиру, щедро намастила Парасці дві байди хліба, поклала два плястерка ковбаси й впхала їх сестрі в кишеню. І миску зупи налила: «Їш борше, поки фрау нема». Фрау Інґрід нічого не примітила. Усі сіли за стіл. Параска почувалася дуже нерішуче: у бараці ніхто їй під руки не зазирав. Вона похапки клала в рот окрайчики хліба, майже не пережовуючи їх. Фрау Інґрід не зводила з неї очей. Вона не була б фрау Інґрід, якби не прокоментувала герові Ґізелю: «Хіба цих ауслєндерів можна наситити! Вони вічно голодні». Після цієї фрази в Ганни ще довго застрягав у горлі хліб, коли вона його ковтала. Після обіду Параска поїхала. Їй треба було ще за дня дістатися до Ґотова. Хоч господиня й ходила слідом за дівчатами, Ганна таки поцупила для сестри дві консерви й віддала їй аж біля потяга. Хіба той знає, що таке голод, у кого в шлунку ніколи жаби не квакали? Панам цього не збагнути ніколи.
Перегодя, як Параска запізналася з Олексою, їй стало таки легше. Олекса працював у Ґотові на молокозаводі. Як Ганна тішилася, що отримала ці два листи!
«Дорога моя Ганусько, у мене все добре. Олекса мені помагає. На молокозаводі йому легше. Боїтси, аби його не злапали, але кождий день в нагачах трошка масла приносит. Вже маю шо їсти. За мене не гризиси, Ганусько. Мені вже ліпше. Твоя Параска». Другий лист прийшов рівно за місяць. «Дорога Ганусько, ми з Олексов розписалиси. Олекса поміг мені перейти на молокозавод. Тут уже краще. Є шо їсти. Ходила з Олексов до міста. Навіть до кіна ходила. А як ти, моя Ганусько? Далі лоточит тебе твоя фрау?»