Шість тижнів фронт ішов по Ельбі. Гер Ґізель і фрау Інґрід ховалися з дітьми в бункері. Ганна залишалася вдома сама. Чипіла й молилася. Одного разу в бункер, куди мала йти Ганна, влучила бомба. Прорвало трубу. Більшість так і не змогла вибратися на волю. Гер Ґізель і фрау Інґрід залишилися неушкодженими, діти – теж.
Наказ «їхати додому» прийшов якось надто несподівано. Ганна збиралася стрімголов, похапцем, не знаючи, чому вона мусить так квапитися. Фрау Інґрід віддала їй ще дві свої коричневі валізи. Навіть спакувати речі підсобила. Гер Ґізель закинув валізи на машину.
– Я би хотіла знайти Бориса, – просила Ганна.
– Немає часу чекати. Тобі треба вже їхати. Сідай у машину.
Ганна сиділа в кузові автомобіля на двох валізах – своєму заробленому майні з купки шмаття, кількох нових рушників і ще деяких дрібничок, які таки взяла в подарунок від фрау Інґрід, – і дивилася на дорогу. «Чи ше ввиджу тебе, Борисе?» – шептало її серце.
Дорога додому завжди легша, ніж дорога у світи. Якби ж то!
Дорога назад була пеклом. У товарняку не було нічого, що могло б нагадувати пасажирський потяг. Навіть соломи, і тієї не дали: де-не-де потрусили нею по долівці вагона, а далі їдьте, як знаєте. Удень – уперед, а вночі – назад. Чи то тиждень так їхали, чи два, люди вже й з рахунку збилися. Ні їсти не давав ніхто, ні пити. Єдиним порятунком були зупинки й кілька ковтків води з калабаньки. Ось так і їхали – від зупинки до зупинки, від калюжі до калюжі.
На кордоні здійнялася метушня: чоловіків забирали в Росію. Навіть тих, що їхали із сім’єю. Плач, нарікання, бідкання. Ніхто нікого ні про що не запитував – перевірили документи, сказали підвестися й узяти речі. І жодної тобі суперечки! Вагон із жінками відправили до Львова. Звідки взяли, туди й привезли. Майже туди! Там чекали не лише рідні стіни, але й «опросні» листи, допити, реєстрація…
Ганну всю дорогу млоїло, крутився світ, нило в попереку. «Тут усіх млоїт, – сказала гнівливо дівчина, що сиділа біля Ганни на своїх валізах. – Вставай, бо ще в поїзді лишишси». Одне за одним остарбайтери повільно виповзали з потяга, тягнучи за собою торби й валізи, клали їх поруч, зупинялися й оглядалися, куди їм тепер. Ганна теж виволокла свої валізи на перон і спробувала зорієнтуватися, у який бік слід іти. Хоч би допоміг хто. Ноги були слабкі й неслухняні.
Дівчина поклала валізи біля ніг і ще раз оглянулася. У цю самісіньку мить чиясь міцна й велика рука, як язик велетенської ящірки, випірнула з-під потяга, схопила її валізу й зникла там, звідки й узялася. Ганна спантеличено дивилася на дірку під потягом, на тінь, що зникала разом із її валізою, і ніяк не могла отямитися. Вона бачила, як безповоротно зникли всі паперові докази її ідентичності та причетності до того світу, з котрого вона повернулася і в який ніколи більше не потрапить…
Бідолашна сіла на землю. Їй стало ще гірше. Вона затулила рот долонею й глибоко дихала. «Якби ти знав, Борисе, як мені зле… Чи ще ввиджу тебе, Борисе?… Чи ще ввиджу…»
Частина третя
Повінь
Школа
Життя сервірує знання на тарілочці лише багатим.
Мартин іще досі банував[90] за притулком і не знав, як виглядатиме школа, у яку він має тепер ходити.
«От колис було добре, – зітхав Андрусь. – Моя баба казала, що діти бідних попервах не ходили до школи. Ходили тілько діти панів. Пани купували їм нове вбрання й відправляли до міста чи наймали вчителів додому. А бідні діти лапали в Черемоші для панів пстругів[91] і шукали за звірами. Шо, їм було зле?» Мартин нічого не відповідав.
Він волів ходити до школи щодня. А ввечері сідав біля каганця, брав чорнильницю, перо й старанно виводив літеру за літерою, цифру за цифрою. Потім вилазив на піч і ще щось довго бубонів про себе. Далі злазив із печі, складав усе потрібне в торбинку, дивився, чи чисті постоли, клав їх біля дверей і лягав спати. Стефка тішилася, що Мартин школу любить. І що мороки з ним нема: сам прокидався, прудко підхоплювався на ноги, рядився у свою стареньку білу сорочину з вишитим комірчиком. У неї вже давно помаліли рукави й не защіпався ґудзик, але Мартин усе-таки вбирав її повсякдень. Ледь-но натягне її, Стефка притьмом приступає до нього, обмацує пальцями й укотре проказує, дивлячись на сина своїми синіми, трохи відстороненими очима: