– Ця, – підійшла пані Зелінська до Вірці. – Можеш завтра присилати її на роботу.
Роботи в домі було вдосталь. Вірця була і покоївкою, і послугачкою. Спокійна, сумирна й врівноважена, вона добре пасувала панській родині. Та ще й вродою Бог не обділив: з усіх Павлових дівчат вона була таки найладніша. Пані Зелінська тепер іще частіше сиділа за своїм столиком у садку і, як і раніше, заклавши ногу на ногу, неквапно підносила до вуст горнятко з кавою. Потім знову підводилася, проходжалася подвір’ям, ішла вимощеною каменем стежкою до квітника, заглядала за комору й щоразу показувала Вірці пальцем то на травинку, то на листочок. Вірця спочатку всміхалася, тішилася кожній розмові з пані, а далі смутнішала, зав’язувала довгі коси темною хусткою й бралася до кожної травинки.
На селі далі жилося голодно. Мартинові вже скоро десять буде, а він ще досі як дитина. Усе ребрами світив.
Фільварок пана Зелінського – то не в одного принада для очей. Не один свого носа між штахетини встромить, як попри фільварок іде. Пані не сердиться. Навіть вище підіймає голову й ще поважніше підносить до губ горнятко з кавою.
Мартин і Андрусь не раз сидять біля загорожі й собі заглядають крізь штахеття в сад. Пані Зелінська бачить їх, але ніколи не проганяє. Коли вона в доброму настрої, то сама пропонує їм по медівничку. Мартин дивується, чому пани печуть такі маленькі медівнички. Могли б пекти більші. То й не треба було б по кілька разів їх із блюдечка брати. Раз узяв – і досить.
– Тогди би тобі їх ніхто не дав, йолупе, – перебиває Мартина Андрусь. – А маленькими півсела таких шарпаків, як ми, нагодувати можна. Видко, ці медівнички не пані пече, а Вірця.
– Якби не за реціпков[94] пані, то вони були би такі завеликі, як мої постоли, – кепкує Мартин.
У панів усе пораховано. Але у Вірці добре серце. Не з гаразду сюди прийшла. У самої ще недавно прилипало черево до хребта. «Щісті розум відбирає, а нещісті назад вертає», – каже Стефка. Вірця знає, що в панів усього, як за гріш маку. Було, побачить Мартина, кивне йому, щоб пані Зелінська не бачила, пробереться до загорожі, як кішечка, наче поправити що, а сама витягне з кишені згорток із хлібом чи медівничками, накриє листком і піде. «Голий дощу не боїтьси», – чув колись від Вірці. Лиш блисне місяць, Мартин миттю до загорожі біжить, щоб часом якийсь кутюга[95] швидше за нього не прибіг. Ухопить пакунок, розгорне біля хати, розламає хліб і медівнички, поділить порівну для себе, Андруся й Оленки. Ще й Стефці та Варварі шматочок лишається. Варвара свою пайку не бере, віддає Стефці.
…Як казав Андрусів дід Гриць, пани в Рожневі завжди були багаті: мали чимало поля, лісів, ставків із рибою, млинів, навіть горілчаний завод у них був. А пан Задорович мав іще й завод, де виробляли зброю. «На зброю була велика заборона, – розказував дід Гриць. – Коли пан взнав, шо до него має прийти ревізія, х’тів закопати на полі всі свої рушниці й карабіни». «І закопав?» – допитувався Андрусь? «Не вспів, – відповідав дід. – Коли пана злапали, його пані мусила спродати весь маєток, аби вирітувати пана. Оден морг за 200 крон продавала». «А 200 крон – це скілько?» – не відчіплявся Андрусь. «Як для пана, то се небагато, а як для такого, як ми з тобов, то се треба було добре гарувати. За них можна було корову купити. Правда, у Лєґермана, Шніцера й Давбера гроші були все. Та на сей раз і вони бороди шкрябали: усі гроші на інші землі за Прутом видали», – пояснював дід. «А звідки оті, шо ви сказали, брали гроші?» – дивився недовірливо на діда Андрусь. «Вони були комерсантами. Знали, де і як копійку видобути», – підморгував дід. «А поборгувати в них можна було?» – цікавився Мартин. «Можна. Але в банку краще. Правда, треба було віддавати набагато більше. Не зміг – конфіскація майна й арешт…» Із тих слів Мартин розумів тільки «банк», «віддавати» й «арешт».
«А за 300 крон можна було до Канади й до Америки поїхати», – продовжував дід Гриць. «То ви теж так платили, як до Канади їхали?» – запитував Мартин. «Платив. То ходили такі агенти, які за 300 крон золоті гори обіцяли й через море перевозили. Бери метрику від попа, посвідку з ґміни,[96] шо ти не злодій, і їдь…»
Мартин почув, як Андрусь свиснув у два пальці. Він завжди так свистів, коли хотів, щоб Мартин вийшов. Вони вже цілий тиждень не бачилися. Андрусь ходив до школи, а Мартин із ранку до вечора працював. Не те щоб аж так страшенно спину гнув, але до відпочинку не доходило. Просити Мартин уже давно не ходив. Зрештою, він виріс і багато чого навчився. Тепер він міг і глини з потоку доправити, і загорожу полатати, і навіть тин переплести. Ось лише вози лагодити ще не вмів. До хатньої роботи Мартин теж призвичаївся й нічого не цурався. Правда, призьбу сажею відсвіжувати – то вже Стефка робила. Для такої роботи в Мартина не вистачало терпцю. У Стефки в такенних справах було якесь дивне бачення, яке не потребувало навіть її очей: вона пригорщами відмірювала попіл, розтирала його руками, обстежувала, чи не потрапив туди часом якийсь вуглик, відтак наливала в попіл води, розколочувала пальцями й брала до рук щітку. Жодного тобі кривого пасочка! Жодної зайвої смужки! Ось лише в багатих призьб не було, а бідні самі собі раду давали. Та хто восени призьби малює! Городи теж уже всі спорядковано. Ото тільки залишалася якась хатня робота: пір’я дерти, кукурудзу й біб лущити, усе робити, що хто попросить.
96
Ґміна – найменша самоврядна одиниця в Польщі, зокрема до 1939 р. й на окупованій Польщею території Західної України. Аналог сучасної сільради.