– На маєш! А я новий фартух купив. І копистку[104] зробив. То яка з вас лишаєси?
– Через фартух? – дере лаха[105] Оленка.
– Нє, нема дурних. Ми борше на мармуляду прийдем, – кепкує Палазя.
– Дивиси, яка ти ґаздиня. Теляти ще нема, а вже купці стоят. Ту мармуляду ще зварити треба. Замість того, аби сказати: «Ярку, я лишаюси фартух поміряти, а зранічка, о п’яті годині, буду з тобов вогонь палити й сливки мішати», – то я би вже знав, до котрої дівки попід вікна ходити.
– Ходи попід мої, – спирає від сміху груди Юстині.
– Дивиси, у неї в стайни коза є. Абис двері не переплутав, – доливає оливи Зоська.
– Йой, бійтеси Бога. Та я фартух не для кози купував, – борониться Ярко.
– Та в неї ще цап є! – гне далі коштурі Зоська.
– То ти хочеш на него міряти? – робить великі очі Ярко.
– Ти перше порцію[106] неси, бо вже щос у горлі пересохло, – регоче Ганька.
– Я про ґаздиню, а вона про порцію, – устромляє ґнота Ярко. – Буде і порція, і танці. Але най перше ґаздиню найду.
На козликах наїдків! І каша рисова, і голубці, і пироги. Усі стоять колом і чекають. Ярко спершу наливає собі порцію. «Дай Боже!» – п’є спочатку до Оленки. «Дай Боже!» – п’є Оленка до Юстини й передає їй келишок.[107] «Дай Боже» – іде келишок від Юстини до Ганьки, від Ганьки – до Мартина, від Мартина – до Славки. І так по колу. Ярко як молодий господар наливає й підморгує кожному.
– «Грайте, грайте, музиченьки, а я заспіваю…» – починає Юстина.
– продовжує Ярко.
– заводять музики.
Дівчата зриваються з місця. Ото толока в Ярка! Стодола ходором ходить від музик, коломийок, від дівчачих ніжок. Почали хлопці підходити, дівчат до танцю брати. Ярко від Оленки не відходить, прилип, як смола до підошви.
Мартин дивиться на Оленку й очей не відводить. Гарна, хоч із лиця воду пий. Коси чорні, як у Варвари. Очі темно-зелені, аж горіхові. Що шия, що стан. Наче з глини ліплена. Виросла Оленка, краси набралася, що й не помітив коли. Він покрадьки далі на неї глипає. Оленка помічає, як Мартин на неї дивиться. Підморгує, аж зорі сипляться.
Вона, як сонечко, звивається в танці. Її коси летять, її очі світяться. Тримається руками за стан і крутиться, як веретенце. Витупцьовує новенькими черевичками по долівці, наче біжить своїми дрібненькими ніжками по Мартиновій душі. Мартин здригається.
– То ти мене хоч раз запросиш? – підбігає вона до Мартина й жебонить своїм майже дитячим голосом.
– Та як тебе запросити? Біля тебе хлопців, що нема де курці клюнути. Ярко лише тебе за руку водит. Ходи!
– Дивиси, бо не встигнеш із козами на торг! – підводить жартівливо брови. Далі сміється голосно й знову біжить до танцю. Тільки-но Мартин бере її за руку, як тут Ярко, мов із неба паде, перехоплює.
– Гей-гей! – не встигає промовити Мартин, як Ярко вже танцює з Оленкою.
Мартин то з Юстиною польку гопцює, то з Ганькою коломийку шкварить. А з Оленки очей не зводить.
– підбадьорює музик Ярко.
– Оленко, може, уже йдемо? Я Варварі обіцяв, що проведу тебе, – підходить до неї Мартин.
– Ще трошка, Мартине, – кривиться Оленка.
– Ти йди. Я сам Оленку додому проведу, – втручається Ярко.
– А що Оленка? – зводить брови Мартин.
– Оленка ще лишаєси, – відповідає за неї Ярко.
Оленка киває й розтягує губи.
– Я ще троха побуду, – усміхається по-дитячому.
Мартин мовчить. Послухав Варвару, називається.
– А ти йди до свої Марії, – кидає ніж у спину Ярко після того, як Оленка зникає в гурті дівчат. Той свого не подарує.
Весілля
На весіллі мало б бути весело. Це тоді, коли нема причини для смутку.
Це було, мов сніг на голову. Мартин таки надумався пошлюбитися з Марією. Бідна Стефка! «Хіба в селі інших відданиць мало? А цей пасербицю свого кревного дєдя сватати зібравси».
Марія відразу косила оком на Мартина: хлопець робітний, добрий, а для життє що ще треба? «Дякувати Богу», – зітхнув Мартин. Він із самісінького ранку ходив по своєму обійсті, вдивлявся в тин, що його сам сплів, коли мав дванадцять, у перелазець, коло якого вони з Андрусем завжди всідалися й балакали про чоловічі справи, зазирав на дичку, що родила терпкі яблука, на стежку, з якої він завжди змітав натрушене листя. Ще нині – і все. Завтра він уже буде ходити по той бік тину, Борисовим обійстям. Уже завтра зможе стати його співгосподарем. Уже завтра набиратиме води з тієї студні, з якої п’є Борис, обходитиме його маржину, поратиметься на його городі, уже їхньому спільному.
104
Копистка (