Мартин глибоко втягнув повітря й сперся плечем на молоду яблуньку. Невже все це діється з ним? Він заплющив очі й так би стояв тут хоч до ранку, якби не відчув, як щось впекло його в плечі. Він шарпнувся, серце загупало. Що це? Ха! Це була Оленка. Саме вона жбурнула в нього яблуко.
– На маєш! Так і в макітру потрафити можна!
– Ну ти ж не Ярко, – усміхнулася рожевими пелюстками губ.
– Пам’ятаю, як ти йому голову розквасила.
– Най би тебе не чіпав, – світилися її темно-зелені очі в місячнім світлі.
– А ти смілива!
– Та де там! Думала, даст здачі. Не дав.
– Ярко дівчат не чіпляв. Тілько хлопців.
– Тогди я того не знала, – зітхнула Оленка. – Ну то ти таки завтра женишси? – якось дивно перевела розмову Оленка, зазираючи Мартинові в очі.
Мартин кивнув і заплющив очі.
– Та ти її не любиш! – продовжував Оленчин голос.
– Хто тобі таке сказав? – запитав Мартин, не розплющуючи очей. Він не був готовий до правди.
– Сама знаю. Ти це робиш через Бориса, так? Ти хочеш скапарити[108] життя Марії. І не лише їй. – Оленка поклала свої теплі долоньки на Мартинові плечі. Мартин торкнувся її долонь. – Дурний ти, Мартине.
– Яка тобі різниця. Женюси, та й все.
– Щос із тобов зимно, Мартине. – Оленка вмить знітилася, мов хрущик, що залетів на чужий ґанок.
– На маєш! Літо, а їй зимно.
– Деколи і вліті зимно. Можеш зігріти?
Мартин пригорнув Оленку, як маленьку пташку, що випала з гнізда. Він чув, як несамовито калатає її серце, як по-дитячому притискаються до нього її груди, як глибоко й гаряче дихає худеньке тіло, як сама розплітається її коса й лоскоче йому обличчя, шию, обвиває його пальці. Раптом її палахкі губи перепинили йому подих, ще більше розбурхали серцебиття. Його тіло ставало слабким, руки – спраглими. Він розщібнув їй сорочку й відчув те, чого ніколи в житті не відчував: гаряче, сповнене любові й чекання дівоче тіло.
– Що ти робиш зі мнов, Оленочко?
– Прийшла з тобов попрощатиси. Хотіла сказати, що… – раптом Оленка замовкла і, як наполохана ластівка, вихопилася з Мартинових рук і зникла за перелазом.
Ранок був світлий, наче хто пролив на нього сонячний ківш. Правда, сонце було якесь тривожне, наче ось-ось мала розродитися гроза. Що то за тривога?! Сонце наче так, як і завжди, золотило крайчики шибки, гладило листя на яблуні, усміхалося до пелюсток соняшнику, підморгувало дрібним кущикам матіоли, підкладало плече мальвам, що росли біля перелазу. Мартин став на поріг хати й набрав повнісінькі груди повітря. Він мав би смакувати цим теплим і щасливим ранком чи то вчорашнім вечором. Мав би. Він цілісіньку ніч гнав від себе думки про Оленку. Вона сказала йому те, чого ніхто й ніколи не казав. Те, у чому він боявся зізнатися собі сам.
Мартин ступив на подвір’я, підійшов до яблуньки й оторопів. На землі лежала Оленчина стрічка. Він нахилився, стиснув стрічку в кулак і похапцем заховав у кишеню. Далі присів над стежкою, підібрав нестигле дике яблуко й відкусив. Язик став терпкий, як терня, і стягнувся, мов стара церата. «Цей день настав!»
Стефка сиділа на лавці й мовчала.
– Мамо, ви підете з нами?
– Бійси Бога, Мартине! І мене про таке питаєш?! Якщо ти вже сам так вирішив, то роби, шо знаєш. – Стефка ще тісніше притулилася до стіни й не сказала більше ні слова.
Мартин одягнув білу вишиту сорочку, новенькі сподні, пригладив покірні кучері й ще раз обглядівся в дзеркалі.
Андрусь стояв біля дверей.
– Довго ше?
– Здається, все, – кинув останній погляд на себе Мартин і вийшов із хати.
Андрусь мав бути Мартинові за свідка. Другого свідка мала привести Марія.
Звістка про весілля вже цілий місяць ходила селом. Хіба в селі могло бути інакше?! Двері в сільраді було відімкнуто. Там уже чигала й гріла на сонці зуби сільська дітлашня й купа зівак. Мартин з Андрусем приточилися до них. День таки був погідний, на небі – ні хмаринки. На дорозі клубочився пил від фіри, що проїхала повз сільраду. Стало тихо. Вітер бавився в листі старої липи, що росла на узбіччі, розвівав Мартинові кучері, але не розвівав радості сьогоднішнього дня.