Мартин сам себе не розумів. Знав лише, що цілий місяць його люди в зубах носять. «Не дивиси на них, Мартинцю. Каждому не догодиш», – казала Стефка. Легко сказати «не дивиси»… Чи то він більше не хотів у кожного на губі висіти, чи волів усім хвоста показати? Того вже не знав і сам.
Його погляд перебігав із печі на лавку, з лавки – на стіл. Що за мара!
– Мамо, я йду до войска, – губився в думках Мартин, витираючи рукавом чоло.
– Май Бога в серци, Мартине. Та тебе ніхто не возьме: я самітна й сліпа. І ти в мене одинец. Дітий таких мамів до войска не берут, – вростала Стефка в лавку.
– Знаю. Того й прошу вашої згоди. Підіт у сільраду, – підійшов до вікна, а вікна не бачив.
– Що я тобі зробила, Мартине? – білів її голос. – За що, Мартинцю?
– То не через вас, мамо, – вклякнув перед Стефкою. – То…
– Я не можу дати тобі такої згоди, – мовила вона, дивлячись собі під ноги.
– Чого, мамо?
– А про мене ти подумав? – підвела погляд на сина. Її незрячі очі ще більше спохмурніли й померкли. – А я з ким буду? – говорила тепер уже до стіни.
– Я все думав про вас, мамо, – тремтів його голос.
– І як до Марії йшов, такой думав? А тепер п’яти лоєм мастиш.
– Мамо, – Мартин ледь проковтнув клубок, що застряг у горлі. – Відпустіт. Я не можу тут більше бути, – кам’яніли губи.
– Відпускаю.
Стефка таки пішла до військового начальника. Люди лише плечима зводили. «Їм би тілько чорний мак сіяти», – зітхала Стефка. Та що їй люди, як сама собі не порадник. А те, що комусь язик свербить, то вже не її морока.
Він не хотів проводів. Лише Варвара з дітьми прийшла. Оленка вивбиралася, як на свято. Горда й вродлива, вона дивилася Мартинові в самісіньке серце. Він стояв, як із каменю вибитий, як із хреста знятий. І язика в роті забув. Стояв і мовчав.
«Утікаєш?» – читав він у її очах.
«Прости!» – рвалися його груди.
«Думала, ти сильніший», – боявся почути. Не почув.
Най би почув! Най би промовила хоч слово. Най би сказала, що він дурний, як довбня, як чіп, як ковбан. Най би сказала, що боягуз, що штурпак. Най би тут, тепер розпекла йому душу, потопталася по ній своїми маленькими черевичками. Най би розквасила йому дурну довбню, бо там і без того все вилами поскладано. Най би потовкла його своїми маленькими кулачками… Чи най би кинулася йому на шию й не пустила. Може б, тоді прийшов до тями? Не кинулася. І не сказала ні слова. Як замовкла тоді, коли сказав, що до війська йде, так і досі пари з вуст не пустила.
– З Богом, Мартине! Борше вертайси, – почув від Варвари.
– Справуйси,[109] Мартине. Аби на тебе ніхто кривого слова не сказав, – обійняла Мартина Стефка.
– Справуйси! Може, в отпуск пустят, – плескала по плечі Варвара.
– Пиши, аби знали, як ти, – штуркнув у плече Андрусь.
Мартин німо кивав.
Він обійняв Стефку, Варвару, Андруся. Далі пригорнув до себе Оленку.
– Будеш чекати? – різав по живому.
– Як на торішній сніг.
Запах сіна
Лише тоді ти повернувся назавжди, коли не хочеться втекти ще раз.
Мартин стояв біля хати й не вірив. Біла сорочка, широкий синій комір із білими смужками, широка застібка з якорем, безкозирка зі стрічками та написом «Военно-морской флот». Три роки минуло, як і не було. Море, корабель, камбуз… Час сплив, як вода в Черемоші.
Двері були відчинені навстіж. Мартин поклав біля порога дерматиновий куферок із морськими наклейками, поруч – наплічник, поправив ремінь із широкою застібкою, безкозирку, набрав у груди повітря й переступив поріг.
– Мамо! – тремтів його голос.
– Мартинцю! Синочку! – кинулася йому на груди Стефка. – Я вже си всі очи продивила, – тулилася до сина. – Як Варвара прочитала мені той лист, шо ти скоро будеш, то я вже три дни двері не замикаю. Думаю, може, у тебе борше вийде приїхати.
– Мамо! – губився в словах Мартин.
– Сідай, Мартинцю, сідай! – усміхалася Стефка. – Най тобов натішуси. Сідай! Я тобі крісло подам.
– Та ви не клопочіться, мамо! – Мартин пригорнув до себе Стефку.
Маленька, тендітна, як дитина, вона б Мартина за образ поклала. Нова вишита сорочка, нова хустка, нова запаска. Як на Великдень. Ось лише руки ще дужче зашкарубли й чоло перетягнулося глибшими рівчаками зморщок.
– Та як не клопочітси?! Та я так на той день чекала, Мартинцю!