Стефка добре бачила той день із Борисом. «Оден раз любилиси, і все життє кантом пішло». Їй якраз тоді шістнадцять минуло. Були в селі танці в Лабенських. У них велике обійстя й стодола, що конем не об’їдеш. На Великдень Стефка собі сорочку нову вишила, нову спідницю пристарала. Вивбиралася, як писанка.
Йосиф завжди на неї кидав оком. Хоч худий, що аж ребрами світив, але хлопець-зух: до ґаздівства ладний і до данцю беручкий. Уже як сходилися такі, як він чи Борис, на толоку та на весілля, то земля двигтіла, як коломийку чи польку танцювали. То так і брали Стефку один наперед одного до танцю, що та аж ніг не чула. Та й у Стефки серце з перцем, і в танці не поступиться. Борис теж гуляка[111] добрий. Він був старший від Йосифа й добре знав, як до дівчини приступити, аби її серце зателенькало. Ой, як зателенькало воно в Стефки!
– Ти боїшси мене? – підморгував він після танців.
– Я – тебе? – наче микала кота за вуса Стефка.
– Тогди я проведу тебе додому.
Провів. Один раз у житті.
Було ще по-весняному прохолодно. Стефка бігла поперед Бориса, підстрибувала, крутилася, розвіваючи довгу спідничку. Очі світилися ясніше від зір.
– Та ти не біжи так скоро, бо не здожену, – піджартовував Борис.
– А може, я хочу, щоб ти мене не здогнав, – утікала сміючись Стефка.
«Коло річки, коло броду, п’ють голуби чисту воду», – узялася підгумкувати Стефка, підтупцюючи ніжками поперед Бориса. Він підбіг, обхопив її за талію й тепло пригорнув до себе. Як солодко стало її губам. Як трепетно серцю.
– Пусти, бо ще дєдьо вздрит, – виривалася, поглядаючи на свою хату.
– А ми сховаємси, аби не вздрів, – не відпускав Борис.
– Пусти, мені треба вже йти.
– Не йди від мене, Стефцю.
– Не можу, мушу йти.
– Лишиси ще на трошка, Стефцю.
Він схопив її за руку й потягнув за собою. Стефка бачила, як світилися в хаті вікна. Як мама поралася біля печі. Як дєдьо майстував щось біля лави. Бачила, як Борис відчиняє двері стодоли, зачиняє й припадає до її губів, обціловує шию, плечі, груди, які ще не знали, що таке ніжність. Стефка пручається, забирає своїми руками його руки, хоче скрикнути, та дєдьо вчує. Йой, лиш би не вчув, бо вб’є. «Пусти!» Борис не відпускає Стефку від себе. «Яка ти солодка, Стефцю. Яка солодка!» Він похапцем кидає свій сардак на сіно, ще дужче обхоплює Стефку руками, і вони обоє потопають у першій для неї й далеко не останній для нього любові.
За два місяці було весілля у Варвари. У середу пекли коровай. Як Варвара боялася, щоб до хати ніхто не зайшов! «Якщо коровай сяде, то біда обсяде». Прийшли сім рожнівських коровайниць, закосичених барвінком, із ладних родин, добрі ґаздині, вікували в гараздах, гріха великого за собою не знали. «Благослови, старосто», – кажуть до Танаса, Варвариного вуйка, що мав старостувати на весіллі. Кладуть серед хати ночви, насипають борошно із семи міхів, б’ють семеро яєць, ллють воду із семи криниць. Далі перекладають тісто в діжу, місять, співають. І треба ж, щоб Палагну в саму середу до Варвари принесло? Солі позичити прийшла: «чисто з голови вилетіло», «простіт дурну», «на другий раз не прийду». Варвара прибігла до Стефки, сльози течуть, аж заходиться.