Куди податися?
Степан хотів прорватися в район або у військову частину, яка неподалік від шосе. О другій він прийшов на автобусну станцію. Адже він не знав, що автобусні рейси відмінено, що за вісім кілометрів від міста стоїть застава і нікого не пропускає далі. Все це йому сказали вже на станції. Там вирував збуджений натовп, голосно плакала жінка в чорному вбранні. При Стьопці повернулася вантажна машина, набита людьми, вони з криком стрибали на землю: “Завернули! Міліція не пропускає! Місток завалився!” Касирка, стоячи на східцях автостанції, заспокоювала народ.
Якийсь парубок запитав Степана, маючи його за дівчинку:
— Далеко зібралася?
— В район, дядечку. Парубок кивнув.
— У гості?
Стьопка не заперечував — у гості.
Парубок похитувався з ноги на ногу, руки засунув у кишені й із злістю курив, не зводячи очей із касирки. Він був високий, з чорним, як вугілля, чубом. Рот у нього був примітний — вигнутий, як серп місяця, так що виходила усмішка на блідому, злому обличчі.
— Як тебе звати?
— Малгося, — бовкнув Стьопка, не подумавши, і позадкував, бо парубок опустив очі й пробурмотів:
— Ти ба, як виросла. І не впізнати… — Він виплюнув недокурок. — Ішла б додому.
Він повернувся широкою спиною і зник у натовпі. За хвилину його антрацитова голова блищала вже далеко осторонь — він сів на лаву серед скверика й знову закурив.
Степан почав пробиратися до нього, бо хлопець викликав довіру. І був не з тих. Як він про це дізнався? Дуже просто. Вони з Малгосею зовсім не схожі. Вона смаглява, чорнобрива, а Стьопка — білявий і веснянкуватий. Людина з тих, що знає Малгосю, відразу б насторожилася, адже Стьопчині прикмети передав Рубченко — Десантник.
Проте чубатий виявився непосидючий. Схопився, знову виплюнув недокурок, протиснувся до касирки й закричав на неї.
— Коли переправу наведуть, кажіть точно! Коли? Саперів викликали?
— Я людина маленька! — верещала касирка. — Я саперами не командую!
— А Березове? — гаркнув чубатий.
— Грязюка там, грязюка! — аж надривалася касирка. — Грязюка, машини грузнуть!
— Зро-озуміло, — сказав парубок і знову кинувся в натовп.
Степан став навшпиньки, побачив поряд з його шевелюрою міліцейський кашкет. Парубок енергійно наступав на міліціонера. Їх відразу ж обступила юрба. Степан заліз на лаву. Лелечко! Рубченко встиг перевдягтися в мундир. Чубатий говорив із воскреслим капітаном!
Рубченко взяв парубка під правий лікоть. Збоку це скидалося на звичайну розмову: ввічливий офіцер міліції пояснює ситуацію схвильованому городянинові. Справи, певно, кепські — той вільною рукою схопився за серце…
Він ще не опустив руки, а Стьопки вже не було поблизу. Тепер справа часу — рано чи пізно чорнявий згадає про фальшиву Малгосю…
Стьопка забився в щілину між ларком “Овочевий базар” і порожніми ящиками. Годинник на автостанції показував чверть на третю. Він думав так, що волосся ворушилося. До таємничого “сигналу” залишалося менше як шість годин. Якби Степан якимось чудом пробрався в район, то за годину до сигналу, ну, за півтори. Це перше. Друге: Альошка з лікаркою могли й прорватися. Вони на машині, та ще з бластером. І третє: він, Стьопка Сизов, кинувся на автостанцію як боягуз, тільки як боягуз. Злякався цих, що вирішили з ним розправитися.
Коли Стьопка починав сумніватися в своїй хоробрості, то тоді начувайся! Тоді його вже ніщо не зупинить. Тепер він знав, що не поїде, навіть коли по нього пришлють персональний літак. Він має зброю. Йому відомі їхні плани. Він надійно замаскувався, і наплювати йому, що він сам і нікому не може довіритися!
— Наплювати! — пробурмотів Стьопка. — Та їм на мене ще більше наплювати. Ех, дідько б його взяв! З ескадрою ж на орбіті…
Ту-туру-та… — проспівав автомобільний гудок. Простуджений голос вигукнув:
— На Синій Камінь везу й до телескопа! Безкоштовно!
До телескопа? Стьопка промчав через сквер, мимо дітвори з скакалками й заліз на вантажну машину — ту саму, що при ньому повернулася на автостанцію. Засвистів вітер, замелькали один за одним: молокозавод, другий мікрорайон, школа, універмаг, пошта, синя вивіска міліції, будинок із тиром. Степан сидів, притискаючи до грудей чемоданчик. Він усе-таки добряче заплутався, і просте рішення, що крутилося десь поряд, вислизало від нього, як мокрий шматок мила з рук.