Дмитрієвський випростався.
— Тихше!..
Обережно ступаючи по узбіччю, Дмитрієвський і Волков заглибилися в гущавину і, ступивши кроків двадцять, побачили Прохорову. На крик прибіг і Назаров.
Прохорова стояла біля сосни. Рука її тяглася до сучка, на якому висів туго натоптаний німецький ранець.
— Не чіпай! — зупинив її Назаров.
Прохорова злякано відсмикнула руку.
Назаров оглянув стовбур, обійшов сосну кругом і тільки після цього зняв ранець,
У ньому виявилося кілограмів чотири білих сухарів, банка засахареного меду, кілька грудок цукру, вісім банок м'ясних консервів голландського походження, кільце копченої ковбаси, пачка галет, півдюжини коробок сірників і плоска фляга червоного вина.
— Запасливий хтось! — усміхнулася Прохорова.
Дмитрієвський промовчав, його цікавило питання: який зв'язок між ранцем і машиною?
Намічені ним плани аж ніяк не узгоджувалися з подіями. Треба було шукати нові ходи, міняти тактику. Показання полоненого наводили на якусь загадкову історію з жінкою. Поява у лісі легкової машини також, видно, зв'язана з жінкою. Потім цей ранець. Вій особливо зацікавив капітана: ранець не загублений, не покинутий, а залишений спеціально. Він для когось призначений. А оскільки в ньому продукти, то треба думати, цей хтось довго не забариться і з'явиться, А це вже «язик».
— Товаришу Назаров, — наказав Дмитрієвський, — залиштесь із товаришем Волковим тут у засідці! Через три години я зміню вас. Хто б не з'явився, затримати і повідомити мене. Сигнали ті самі. Я розташуюся за півкілометра точно на північ. Прохорова залишиться з полоненим.
Дмитрієвський обійшов узлісся і за півкілометра від нього зробив привал.
Смеркало. Ліс поринав у темряву. В небі засвітилася перша зірочка.
Вслухаючись у лісну тишу, Дмитрієвський сидів, притулившись до дерева, і потягував прикриту долонями цигарку. Поряд лежав автомат.
Тепла червнева ніч запанувала навкруги. Темрява вже огорнула все, і навіть світлі стовбури дерев ледь угадувались. Тільки небо, всіяне зорями, випромінювало бліде голубувате світло.
Втома давалась взнаки: так хотілося спати, що очі самі закривалися, хилилась голова. Капітан рішуче стріпнувся і встав.
Юля спала під верстаком на жорсткій постелі, влаштованій Чорноп'ятовим. Їй снився Андрій, і вона бачила біля себе його суворі й довірливі очі. Вона не чула, як вернувся Чорноп'ятов, як впустив когось. Неголосна розмова сполохала її сон.
— Я трохи боюся, — переконував когось Чорноп'ятов, — як сприймуть твою появу на передовій.
«З ким це він?» подумала розвідниця. І раптом Чорноп'ятову відповів голос, від якого по її серці пробіг холодок:
— А чого вони можуть погано сприйняти? Я ж прийду не сам, а з нею.
Кому міг належати цей глухуватий, неквапливий голос з акцентом? Де вона вже чула його? Чому він викликав у неї страх?
— Мабуть, ти маєш рацію, — згодився Чорноп'ятов. — Удвох не страшно. Та й паролями я вас забезпечу надійними. А мундир у тебе трохи новіший є? Цей дуже-таки паршивий. Нема в ньому блиску, шику…
— Для такого випадку знайду.
Туманова напружувала пам'ять, намагаючись згадати щось, та це їй не вдавалося.
— Домовились, — підсумував Чорноп'ятов і спитав: — Що ж? Розбудити Юлю? Познайомити вас? От вона сполохається!
— Уявляю, — відповів співбесідник. — Але будити не треба. Нехай відпочиває. Я вернуся через годину. Рівно через годину. І чекатиму вас біля входу.
— Добре, — згодився Чорноп'ятов.
Туманова лежала й не ворушилась. Вона почула кроки, рипіння койки, яку відсували, якесь тихе шарудіння й останні слова невідомого:
— Отже, рівно через годину…
Знову загуркотіла койка, і через деякий час почувся кашель Чорноп'ятова.
— Григорію Панасовичу! — гукнула розвідниця.
— Прокинулася? — спитав він і заходився відсувати листи заліза. — Ну, як спалося? Вилазь, час уже.
Юлія Василівна вилізла з-під верстака, поправила плаття, огляділась. Котельню освітлювала чадна гасова лампа з заклеєним склом.
— Я вже давно прокинулася… — сказала вона. — І чула вашу розмову… Хто у вас був?
— А ти не впізнала? — спитав Чорноп'ятов.
Юля заперечливо труснула головою.
— Тоді я скажу. — Чорноп'ятов посадив дівчину на койку і сів поруч. — Був Генріх Гроссе з тюрми…
Туманова відсахнулась і злякано глянула Чорноп'ятову в очі.
— Той… страшний… який…
— Той самий, дочко, — перепинив її Чорноп'ятов. — Зовнішність буває обманлива. Генріх — наша людина. Надійна і вірна. Це син тієї майбутньої Німеччини, з якою ми дружитимемо, в яку віримо, йому в душу Гітлер не зумів закласти фашистської начинки. Завдяки Генріхові ми захопили голубий пакет, по який тебе прислали, завдяки йому ми дізналися, що ти арештована і що тебе виказав Готовцев…