Я сотні разів чув про місцевість біля Фоджії, що зветься Каліфоджія, південну частину Калабрії часто називають Калафрикою або ж Саудівською Калабрією, Сала-Консиліна перетворилася на Сахару-Консиліну, а неаполітанське передмістя Секондільяно неофіційно перейменували на Терцо Мондо, тобто Третій світ. Але оцей Лас-Веґас — це справжній Лас-Веґас. Упродовж багатьох років кожен, хто бажав спробувати щастя в бізнесі, вирушав туди. Щоби втілити свою мрію. Взяти кредит або гроші, сплачені по звільненні з роботи, і відкрити власне виробництво. Якщо вам щастило і ви вигравали, то вам випадала ціла фірма, і для збирання врожаю у вашому розпорядженні опинялися ефективність, висока продуктивність, швидкість, «кришування» та дешева робоча сила. Ви вигравали так само, як і в казино, ставлячи на чорне або червоне. Якщо ж ви програвали, то втрачали свій бізнес упродовж кількох місяців. Це ж Лас-Веґас. Тут не існує нормативних актів та регламентування, не існує економічного планування. Черевики, одіж та інший ширвжиток викидається на міжнародний ринок нелегально і потаємно. Міста не вихваляються цими дорогоцінними виробами: чим тихіше та потайливіше ці товари продукуватимуться, тим успішніше завойовуватимуть ринок. Роками цей регіон виробляв найкраще з італійської моди. А значить — найкраще у світі. Але він не мав клубів чи асоціацій підприємців, не мав центрів підготовки. Не мав нічого, окрім роботи, нічого, окрім своїх швацьких верстатів, маленьких фабрик, упаковок та відвантаженого товару. Нічого, окрім безкінечного повторення виробництва. Все інше було наносним, поверховим. Підготовка і навчання відбувалися безпосередньо за верстатом, а якість виробів компанії демонструвалася їхнім успіхом. Ні тобі фінансування, ні спеціальних проектів, ні стажування. Ринок — це все або нічого. Виграв або програв. Зростання зарплатні означало покращення житла та покупку наворочених авто. Але цей добробут не можна вважати спільним, колективним. Це багатство — вкрадене, забране у когось силоміць і притягнуте до вашої «печери» як здобич. Люди приїздили звідусіль і вкладали гроші у фірми, що виробляли сорочки, куртки, піджаки, рукавички, сумочки, капелюхи та гаманці для італійських, німецьких і французьких компаній. У 1950-х роках італійський Лас-Веґас припинив вимагати дозволів, офіційних контрактів та належних умов праці — і гаражі, сходові колодязі й комори перетворилися на фабрики. Але за останні роки китайська конкуренція призвела до руйнації підприємств, що виробляли товари середньої якості для середнього покупця. І не стало більше місця й часу для зростання професійної майстерності. Або ти відразу працюєш найкраще і найшвидше, або хтось інший змикитить, як зробити цю саму роботу іще швидше й іще краще. Багато людей опинилися за воротами. Власники фабрик зламалися під тягарем боргів та процентів. Багато з них накивали п’ятами, ховаючись від непосильного фінансового преса.
В результаті зникнення цих невеликих підприємств під найбільшою загрозою опинилося одне конкретне місце: район Парко Верде в Кайвано. Йому перекрили кисень, його зростання брутально перепинили, і він став немов емблемою зовнішньої межі міського простору. Тут ніколи не гасне світло, в будинках та внутрішніх дворах повно народу, повсюди — припарковані автомобілі. Ніхто не від’їздить. Дехто приїжджає, але мало хто залишається надовго. Не буває тут такого моменту, коли багатоквартирні будинки порожніють, ніколи не буває тут відчуття тиші й пустки, коли вранці всі йдуть на роботу або до школи. В Парко Верде завжди натовп, завжди безперестанний шум людської юрми.
Парко Верде здіймається догори з центральної вісі міста, з асфальтового ножа, що розтинає Неаполь. Він більше схожий не на мікрорайон, а на купу мотлоху, на смітник, де бетонні споруди з алюмінієвими балконами випинаються на кожному пустищі як пухирі. Складається враження, що його спроектував архітектор, якого надихнули піщані витвори на пляжі; він наче навмисне зробив будинки схожими на замки з піску, тільки при їх спорудженні форми з мокрим піском випорожнювали догори ногами. Сірі, невиразні будинки. В одному куточку приліпилася малесенька капличка. Вона майже непомітна, але так було не завжди. Колись тут була велика біла каплиця, справжній мавзолей, присвячений якомусь хлопцю на ім’я Емануель. Емануель загинув. Його вбили на роботі. На роботі, що інколи є навіть важчою, аніж ішачити в нічну зміну на фабриці. Але ж треба якось заробляти на життя. Емануель промишляв грабунками. На «діло» він виходив по суботах — кожну суботу. І завжди в тому самому місці. В той самий час, на тій самій вулиці, того ж самого дня. Бо субота була днем його жертв, днем закоханих. А в тому районі всі закохані їхали на шлях номер 87 — гидотну дорогу з асфальтовими латками та міні-смітниками. Кожного разу, коли я там проїжджаю і бачу закохані пари, я завжди думаю, що, мабуть, треба дійсно дуже сильно згоряти від пристрасті, щоб кохатися в такому паршивому оточенні. Саме тут і ховалися Емануель та його двоє подільників, вичікуючи, коли зупиниться авто і вимкнуться фари. Вони чекали іще трохи — поки парочка не роздягнеться — і нападали саме в той момент, коли коханці були найбільш вразливими. Розбивали вікно руків’ям пістоля і приставляли його дуло чоловікові під ніс. Обчистивши свої жертви, вони вирушали порозважатися, додавши іще одне пограбування до свого солідного «послужного списку» і кілька сотень євро — до своїх кишень. Жалюгідний улов, але ці хлопці, напевне, почувалися мільйонерами.