— Це — тобі. І не кажи, що я ніколи про тебе не думаю.
На портреті старого генерала чорним фломастером було написано: «То Roberto Saviano with Best Regards. M. Kalashnikov»[3].
Міжнародні дослідницькі інститути з економіки постійно потребують даних, котрі вони постачають наче щоденний хліб газетам, журналам та політичним партіям. Наприклад, знаменитий показник Біг-Мак оцінює заможність країни, виходячи з вартості гамбургера в «МакДональдсі». Для того ж, щоб оцінити стан справ у сфері прав людини, аналітики виходять з ціни автомата АК-47. Чим менше він коштує, тим більше порушуються права людини; низька ціна вказує на те, що інститут громадянських прав загниває, а соціальна структура розпадається. В західній Африці АК-47 можна інколи придбати всього-на-всього за 50 доларів. А в Ємені можна знайти старий чи дуже старий автомат взагалі за смішну ціну — шість доларів. Найкращим ресурсом для торговців зброєю є клани Казерти та Неаполя, котрі разом із калабрійською мафією, з якою вони підтримують постійний контакт, наклали свої пазурі на збройні склади занепадаючих країн колишньої Східної Європи, що колись належали до соціалістичного табору.
Фактично ціну на АК-47 визначає Каморра, якій належить великий шматок міжнародного ринку озброєнь; у такий спосіб вона стає непрямим чинником впливу на стан прав людини на Заході. І рівень людських прав поволі погіршується, витікаючи краплина за краплиною, як рідина з катетера. В 1980-х, коли кримінальні групи в Америці та Франції користувалися МІ6, штурмовою автоматичною гвинтівкою морської піхоти США, сконструйованою Юджином Стоунером, — цим незручним важким пристроєм, який треба постійно змащувати та чистити, щоби уникнути заїдання, — АК-47 уже йшов переможною ходою в Сицилії та Кампанії, від Чінізі до Казаль-ді-Прінчіпе. 2003 року Рафаеле Спінелло, pentito дженовезького клану, який контролював Авелліно та прилеглі території, розповів про зв’язок між баскською ЕТА і Каморрою. Дженовезький клан поєднався із сім’єю Кава та кланами Казерти. Хоч він не був «першокласним» кланом, тим не менше він постачав зброю одній з найвідоміших войовничих організацій Європи. За всі тридцять вісім років своєї боротьби ЕТА розглядала різні варіанти придбання зброї, але клани Кампанії були їхніми привілейованими переговірними партнерами. Згідно з даними розслідування, здійсненого 2003 року прокуратурою Неаполя, Хосе Міґель Аррета і Грація Морілло Торрес, двоє бойовиків ЕТА, або etarras, як їх називають, десять днів вели переговори з каморристами в номері люкс одного з міланських готелів. Про ціни, маршрути постачання та взаємовигідні обміни. Вони досягли домовленості: кокаїн в обмін на зброю. ЕТА пообіцяла безперервно знижувати ринкові ціни на кокаїн, отримуваний через їхні канали зв’язку групами колумбійських партизан, а також покривати вартість та забезпечувати безпечність доставки наркотиків до Італії — бойовики ЕТА пішли на серйозні поступки заради збереження міцних зв’язків з картелями Кампанії, які, мабуть, були єдиними, хто постачав їм обширні арсенали. Але ЕТА були потрібні не лише АК-47. Тому ця організація зажадала важкі озброєння, потужну вибухівку, а найголовніше — гранатомети.
Стосунки між Каморрою та партизанами завжди були інтенсивними. Навіть в Перу, країні, облюбованій неаполітанськими наркобаронами. В 1994 році, після убивства кільканадцяти італійців у Лімі, неапольський суд попросив дозволу перуанської влади здійснити розслідування. Розслідування, спрямованого на викриття зв’язків, здійснюваних через братів Родрігес, між неаполітанськими кланами та MRTA, партизанами з червоно-білими пов’язками на головах. Розслідування зв’язків кланів Маццарелли з Сомалі йшло кількома напрямками, основним з яких було, звісно, постачання зброї. Навіть місцеві ватажки ставали сумирними, коли потребували зброї від кампанійських кланів.
Арсенал, виявлений у березні 2005 року в Сант-Анастасії, місті біля підніжжя Везувію, був вражаючим. Викрили його частково випадково, частково — через брак дисципліни серед торговців зброєю: клієнти та постачальники вчинили стрілянину прямо на вулиці через те, що не змогли зійтися в ціні. Прибули карабінери, зняли внутрішню обшивку вантажівки, припаркованої неподалік місця сутички, і виявили один з найбільших пересувних складів зброї, які їм коли-небудь доводилося бачити. Там були автомати «Узі» з чотирма магазинами, сім обойм та сто дванадцять куль 380-го калібру, російські та чеські кулемети із скорострільністю 950 пострілів на хвилину (такою ж самою була скорострільність кулеметів, установлених на американських гелікоптерах у В’єтнамі). Там були також збройні знаряддя, здатні розтрощувати танки та знищувати цілі підрозділи солдат, що призначалися явно не для сімейних «розборок» каморристів на схилах Везувію. Майже нові, змащені, з неторкнутими номерами автомати, щойно доставлені з Кракова. Торгівля зброєю є найновішим засобом переміщення важелів впливу Левіафана, який нав’язує свою владу через наявний у нього потенціал до насильства. Арсенали кланів наповнені протитанковими гранатометами, базуками, ручними гранатами, протитанковими мінами та кулеметами, і це попри те, що клани користуються майже виключно «калашниковими», «Узі», а також автоматичними та напівавтоматичними пістолетами. Решта ж зброї — це для підсилення впливу та демонстрації сили. Цей військовий потенціал клани не використовують, щоб чинити опір узаконеному насиллю державних органів, вони радше монополізують його. На відміну від старої Коза Ностри, кампанійські клани не надто переймаються укладенням мирних угод. Для них зброя — це пряме продовження владної динаміки в стосунках між новопосталими групами та конкуруючими сім’ями, інструмент для перекроювання територій впливу та зміни напрямків потоку капіталів. Наче клани мають виключне право на ідею насильства, її реалізацію та інструменти цієї реалізації. Насильство стає цариною Каморри, а скоєння насильства веде безпосередньо до отримання і збереження влади — влади Системи. Клани навіть доклалися до створення нових видів озброєння, сконструйованих та виготовлених їхніми компаньйонами. 2004 року агенти поліції знайшли якийсь дивний пристрій, замотаний у промаслену тканину і схований у ямі серед будяків на пустищі в Сант-Антімо, на північ від Неаполя. То було щось на кшталт саморобної рушниці, що продається за 250 євро штука — ніщо в порівнянні з напівавтоматичною гвинтівкою, яка в середньому коштує дві з половиною тисячі євро. Основою для цієї моделі послужила дитяча рушниця 80-х років, що стріляла пінг-понговими кульками при сильному натисканні на приклад. При цьому вивільнялася сильна внутрішня пружина. Така собі дитяча рушничка, якою бавилися тисячі італійських дітлахів, воюючи в своїх помешканнях. Але з цієї моделі, з цієї дитячої іграшки народилося те, що називають просто tubo, тобто «труба». Цей пристрій складається з двох трубок, одна з яких, приблизно сорок сантиметрів завдовжки, має руків’я та великий металевий гвинт, що діє як затвор, закріплений всередині. Друга трубка меншого діаметра має бокове руків’я, і в неї вставляється патрон двадцятого калібру. Ці дві трубки, що кріпляться одна до одної, можна перевозити окремо, але коли їх зібрати докупи, то вони перетворюються на потужну рушницю для крупнокаліберних патронів або великих мисливських набоїв. Неймовірно просту і страшенно потужну. Її перевага полягає в тому, що вона не створює ускладнень після застосування: її не треба похапцем знищувати після влаштування засідки; все, що треба зробити, — це розібрати її, і вона перетворюється на два безневинних циліндри, на які при обшукові ніхто не зверне уваги. Іще до того, як цю рушницю конфіскували представники влади, я чув, як про неї розповідав один злиденний пастух, із тих обшарпаних та виснажених індивідів, що й досі блукають шматочками сільської місцевості, що чудом збереглися поміж транспортних розв’язок та приміських будівель, схожих на казарми. Його кістляві неаполітанські вівці з виступаючими ребрами щипали просякнуту діоксином траву, від якої у них кришилися зуби, а шерсть набувала землистого відтінку. Цей пастух часто знаходив своїх овець розполовиненими — їхні худорляві тушки були не розрізані, а буквально розірвані навпіл. Пастух гадав, що то — зловісне попередження чи провокація з боку конкурентів, таких самих нещасних злидарів, як і він, з так само виснаженими вівцями-примарами. Але він не знав, що то було насправді. То виробники «труби» випробовували свою зброю. Вівці були ідеальними мішенями для перевірки потужності пострілу та якості виготовлення; якість вважалася гарантованою, коли вівця злітала в повітря і розривалася навпіл — як у відеогрі.