— Ой, так-так, піди, прогуляйсі. А я тобі трав запарю помічних. Та далеко не ходи. Вечоріє.
— Я на пару хвилин, — Ірина виходить із хати. А ще кажуть, що розумова праця не втомлює.
Через тин чути, як лаються сусіди. Тимко знову припхався додому п'яний, мов ціп, і заходився наводити в господі лад.
— Шлях би наглий трахвив тебе і всю твою родинойку, — волає знавіснілий чоловічий голос.
То так вже заведено у них. Раз у місяць, у день зарплати, Тимко так розговляється[27]. А Тимчиха нікде[28] не змовчить, от слово за слово — і лайка. Тут голову не провітриш. Ще гірше стає від того лементу. А що, як гайнути до лісу? Далеко не заходити, скраєчку є повалена сосна, ще з позаминулого року лежить. Ніхто чомусь не приймає її. Усі вже звикли — влітку сонце голову напече, то гайда до лісу й перепочинь під старезними яворами, всівшись на поваленій сосні.
У лісі перегукуються пташки, така ж метушня, як у людей ввечері, перед сном-відпочинком. Іра сідає поверх сосни і заплющує очі, стараючись прогнати з голови всі думки про завтрашній іспит і про Ігоря. Вона слухає ліс, розчиняється в ньому. Поступово та важкість, яка була такою нестерпною, втікає з голови. «Так набагато ліпше, — думає дівчина, — тепер можна й до книг вертати». Ірина відкриває очі, щоб ще раз увібрати в себе всю силу лісу, і кам'яніє. Перед нею стоїть злий і насуплений Ігор, схрестивши на грудях свої міцні руки. Вона не чула, як він підійшов. Страх перед невідворотністю стискає груди. Ірина нарешті майже впевнила себе, що таки зуміє з часом забути хлопця. Ігор стоїть надто близько, не вдасться їй прошмигнути повз нього і дременути додому, подалі від себе.
— Дай Боже щастє! — надто голосно говорить хлопець, чітко викарбовуючи кожне слово.
Іра розгублено блимає очима. І враз ядуча злість гадиною заповзає в серце. Що він собі мислить? Хто вона йому чи він їй? А ніхто, тільки односельчани і все, навіть не сусіди.
— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — зухвало відповідає Ірина.
Дівчина встає з дерева, маючи намір піти.
Її голова заледве дістає до його плеча, і вона мусить стояти із закинутою назад головою, щоб дивитися йому в очі. «Нехай не думає, що я боюся його», — пропікає скроні думка. Його перехрещені руки майже зачіпають її підборіддя, але ні вона, ні він на це не зважають. Ігор першим відводить погляд. Ірина, користуючись його розгубленістю, вирішує дременути від гріха подалі. Та хлопець миттєво реагує на її маневр і хапає дівчину за руку. Ірина розуміє — пручатися марно. Він сильніший, та й злити хлопця не варто.
— Я через тебе втратив голову, розум, сон. Чуєш? Не мовчи, — люто шарпає він її за руку, й Ірині видається, що якщо нічого йому не відповість, то він відірве її.
І вона чинить те, про що потім пожалкує, краще б він відірвав руку. Дівчина робить крок у бік хлопця, притуляється своєю щокою до його грудей і починає плакати. Їй стає жаль себе, його, бабусі, свого кохання.
Такого Ігор не чекав. Він не може заспокоїти Іринку. Злий на себе за надто різкі слова, за свою грубість, він говорить, говорить. Говорить, називаючи її русалкою і метеликом, зіронькою вечірньою й вранішньою росинкою, лілеєю пахучою й ромашкою польовою. Берізонькою ніжною і сонечком ясним, голубонькою сизокрилою і джерельцем цілющим, волошкою житньою і весною квітучою, мавкою співучою і веселиком любим, мигункою мерехтливою і літавицею звабливою.
Та Ірина не може спинитися. Вона не плакала вже багато років, останній раз на роковини після маминих похорон, коли дотямила[29], що лишилася на білому світі сама-саміська, і цей світ зовсім не добрий до неї. Він розгублено бере її обличчя у свої долоні і починає цілувати кожну сльозинку, яка викочується з її очей, кожну росинку, що заплуталася у її віях, і раптом їхні уста зустрічаються…
Це був не просто перший поцілунок. Це була чаша життя і смерті, водночас із живою та мертвою водою. Ірина літала попід хмарами й володіла стихіями, владарювала світом. Вона ходила землею, зазираючи в очі щастю, кладучи йому до ніг любисток та м'яту, сонце та зорі. Солодкі теплі губи, мов сунички на лісовій галявині, а ти п'єш, п'єш благодатний мед шалу і не можеш зупинитися.
Вони сидять мовчки на поваленому дереві. Вона, обхопивши його руками, притулила голову до грудей хлопця і слухає рівномірне калатання його великого серця, а він ніжно гладить її русяве волосся і шепоче: — Кохана, кохана, кохана.
Екзамени позаду, позаду і випускний. Ірина крадькома від бабусі й усього світу бігає в ліс до Ігоря.
27
Розговляється — споживає скоромну їжу в перший день після посту; у даному випадку жартівливе, означає ласувати чим-небудь після довгої перерви, тут: пити спиртне.