Горбоконик

Перейшла нічна пора,
Вранці-рано до шатра
Цар-дівиця припливає,
Срібний човник примикає,
У шатерце увійшла,
Їсти-пити почала...
Знов царівна заспівала,
Знов так солодко заграла,
Що Іванові уп'ять
Захотілося поспать.
«Ні, стривай же, зла личино!
Каже стиха парубчина.—
Вже від мене не втекти!
Знай, моєю будеш ти!»
До шатра він убігає,
Косу русую хапає...
«Ой, мерщій сюди, мерщій,
Горбоконику ти мій!»
Вибіг коник наш із гаю:
«А, хазяїне, вітаю!
Ну, сідлай мене скоріш
Та держи її міцніш!»

Цар веселий у столиці
Вранці-рано стрів дівицю,
І за білу ручку взяв,
І «добридень» їй сказав,
І в палати мармурові
Тихо ввів по тому слові.
Там до столу посадив,
Ніжно так заговорив:
«Панно, вславлена красою!
Чесний шлюб візьми зо мною.
Скоро я тебе уздрів —
Враз коханням закипів.
Яснозорі твої очі
Гнати будуть сон щоночі,
Серце рвати день при дні...
Ох! І лишенько ж мені!
Ти скажи ласкаве слово!
До весілля все готове;
Завтра ж, ластівко моя,
Обвінчаться хтів би я.
Поцілуй мене, серденько!»

А царівна молоденька,
Прехороша, як зоря,
Одвернулась від царя.
Цар у гнів за те не вдався —
Ще сильніше закохався;
На коліна упадав,
Ручки ніжно потискав
І почав благати знову:
«Ти скажи ласкаве слово!
Чим тебе я прогнівив?
Може тим, що полюбив?»
«Ох, сумна я, а не гнівна! —
Промовля йому царівна.—
Будеш любий ти мені,
Як за три дістанеш дні
Перстень мій із окіяну».
«Гей! Покликати Івана!» —
Крикнув цар на слуг своїх,
Ледве сам був не побіг.

До царя Іван явився,
Цар із крісла аж підвівся,
Каже: «Братику Іван!
Вирушай на окіян;
Скарб заховано там дивний —
Перстень красної царівни.
Я за нього золотих
Дам тобі червінців міх».
«Я ще з першої дороги
Волочу насилу ноги;
Ти ж ізнов — на окіян!» —
Так відказує Іван.
«Як же можна тут баритись?
Бач — я хочу оженитись! —
Цар у гніві закричав,
Кулаками замахав.—
Ти гляди мені, роззяво!
У дорогу гайда! Жваво!
Швидше персня добувай!»
«Стій, Іванку, постривай,—
Каже красна цар-дівиця,—
Завітай та уклонися
В самоцвітний терем мій,
Неньці там скажи моїй:
Доня, мов, її питає,
Чом лице вона ховає
По три ночі, по три дні
На печаль-журбу мені?
І чому мій брат коханий
Загорнувся у тумани,
Личко красне заховав,
Наче гнів на мене взяв?
Не забудь же!» — «Не забуду,
Як при пам'яті я буду;
Тільки знати хочу я,
Хто ж то — матінка твоя,
Брата як твого взивати».
«Сонце — брат мій, місяць — мати»,
Каже дівчина. «Гляди,
Повертай мерщій сюди!» —
Цар-жених докинув слово.
Наш Іван заплакав знову
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.

«Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха?» —
Кінь Івана запитав.
«Ох, біда! — Іван сказав.—
Цар задумав одружиться,
Взять заморську цар-дівицю,
От і шле на окіян;
Ну й нещасний мій талан!
Мушу персня золотого
Я дістати з дна морського,—
Легко, конику, сказать!
Ще й веліла завітать
Та, мовляв, красна дівиця
Десь у терем, уклониться
Сонцю з місяцем ясним
І сказати дещо їм...»
Коник тут: «Скажу я сміло —
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
Спать тепер ти укладись;
А зорею вранці-рано
Ми майнем до окіяну».

Наш Іван уранці встав,
Цибулинок зо три взяв,
Тепло вдягся на дорогу,
Сів на коника свойого
І майнув до моря вмить...
Дайте, братчики, спочить!